Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

— Мавре! Маврикію-Стаху!

Він спить. Спить Перепілка, сплять хлопчик і дівчинка. Спить Лесь, задерши велику круглу голову. Спить Ліфтер.

Перебираюся в кабіну, але там, звісно, немає жодних важелів, жодної можливості управляти вагоном. Крізь люк у стелі вибираюсь на дах. Місто повзе внизу. Над дахами лине гуркіт. Я майже бачу, як озброєна ритмом колона врешті налітає — лоб у лоб — на озброєних щитами й кийками полісменів…

Тягнеться залізний трос. Крутяться колеса в каретці. Хоч би нікого не вбили, думаю я, дивлячись на місто, що віддаляється. Хоч би нікого не оштрафували сьогодні вночі. «Пощади їх», — сказав Хазяїн Заводу. Хіба він, мотор і серце колосальної фабрики-бійні, має право говорити про пощаду?!

Мені треба вірити в Римуса. Вірити, що все буде добре.

Вагончик біжить, обліплений туманом, як ватою. Біжить на Завод. Від думки про це мене починає нудити — із жаху. Потрібне величезне зусилля волі, щоб узяти себе в руки. Я тяжко зістрибую в люк.

Усе повторюється. Дежа вю, як сказав би Алекс. Я у вагоні, який несе мене до Заводу, навколо сплять люди, і я не знаю, не знаю, як урятувати їх — і себе!

Я сідаю, схрестивши ноги, в головах Алекса. Кладу перед себе барабан. Він примітивний, новенький, зовсім не схожий на той, із зображенням вовка… Але чомусь я його прихопила. Могла б узяти іще один розрядник, а взяла барабан!

Починаю вистукувати. Долонями. Не думаючи, лише слухаючи.

Я підняла людей, повела на прорив заради того, щоб урятувати друзів. Але не врятувала, а сама втрапила в ту ж пастку… Що з Максимом, який був полісменом? Його оштрафують, вважай, уб’ють? А його батька? А десятки й сотні синтетиків, яких, може, і не впіймають сьогодні вдень, зате вночі жорстоко покарають? Вони ж на ниточці — кожен. Достатньо просто не видати пакета… Людина, як завжди, заходить у мережу, дивиться розділ статистики… А навпроти її імені — повідомлення про штраф на тиждень уперед!

Не впадай у відчай, каже барабан. Не втрачай мужності. Не відчаюйся!

Барабан розмовляє? Чи я розмовляю сама з собою?

Він зовсім не такий примітивний, цей барабан. Він глибоко й чисто звучить під моїми долонями. Я згадую плесо Блискавок, свято весни. Я згадую Ярого. Згадую весняний світанок у горах, крик півня і пісню солов’я…

І коли я згадую свято ініціації, Алекс, який лежить поруч, раптом здригається і розплющує очі.

* * *

Найважче прокидається Лесь. Він же не чує. Доводиться підносити барабан до самої його щоки — аби він шкірою дужче відчував вібрацію.

Нарешті й Лесь приходить до тями. Цілу годину після цього ми сидимо, нічого не роблячи і ні про що не говорячи, узявшись за руки. Дивно, але ми щасливі.

Потім заціпеніння минає. У кабіні погонича знаходимо пайок на дві доби і, що найважливіше, бутель з водою. Даємо напитись насамперед дітям.

Унизу й далі туман. Зручно розташувавшись на матрацах, розмовляємо — спокійно і з задоволенням, як колись у гнізді Перепілки.

— Нас узяли, як ідіотів, — ремствує Мавр. Очевидно, ця думка для нього найболючіша. — Як сліпих, безпомічних…

— Забудь, — м’яко каже Перепілка. — Колись це мусило статись. Невже ти збирався решту життя прожити під землею?

— Залежно яка вона, ця решта, — бурмоче Ліфтер. — День, рік…

Лесь бавиться моїм барабаном. Посміхається.

— І що тепер? — резонно запитує Алекс. І сам собі відповідає: — А нічого. Шандарахнемо його із розрядника. Мало не буде.

Я хитаю головою:

— Буде. Вагон підходить до тунелю, там транспортер… і нікуди подітися. Слуги Заводу вміють воювати з людьми. А їх, автоматів, на Заводі сотні.

— А цей твій… Хазяїн? Серце Заводу?

— Він ніколи не дивиться на пальне, — тихо кажу я. — Для нього це не люди. Йому так простіше.

Мавр фиркає. Перепілка зітхає. Вагон біжить і біжить по тросу, ледь погойдуючись на вітрі. День саме в розпалі. До гір ще далеко. Діти Перепілки дивляться у вікно — запилюжене, у ґратах. Здається, вони задоволені самим лише денним світлом.

— Якби ми могли зістрибнути, — кажу я. — Ми б пішли до трьох родів. Але мені просто пощастило тоді, адже зараз не зима… Що ти хочеш сказати, Ліфтере?

Ліфтер, лукаво усміхнувшись, розгортає куртку. Із внутрішнього боку до неї пристебнуто товстий моток міцної дикої мотузки.

* * *

Уночі ми сидимо на даху, звісивши ноги, і милуємось горами. Туман розвіявся. Небо в зорях. Унизу пропливають ледь помітні гірські хребти, іноді у світлі зірок спалахують блюдечками озера. Запах лісу виразно долинає сюди, і його не в змозі перебити навіть сморід машинного масла, яким змазано блоки.

— Я щаслива, — тихо каже Перепілка.

Мавр обіймає її за плечі.

Алекс несподівано обіймає мене.

— Спасибі, Лано, — шепоче мені на саме вухо.

— Та за що?! Адже я…

— Мовчи. Мовчи. Там побачимо.

* * *

Уже не знаю як, але я ухитряюсь проґавити момент висадки. Чи то канатка рухається цього разу швидше, чи різниця між довгою зимовою ніччю і не дуже довгою осінньою спантеличила мене. Коли вагон раптом здригається на знайомій опорі, спохоплююсь, дивлюся вперед… І розумію, що вогні, які мені здавалися низькими зірками, насправді — прожектори Заводу.

— Униз! — кричу я. — Скоріше!

Ліфтер прив’язує мотузку до поручня. Я дістаю із внутрішньої кишені нічні окуляри, подаровані кротами. Обидва скельця тріснули. Але й мені не звикати.

Під нами ліс. Невисокий, іржавий, але все-таки ліс, а не поле. Це дуже ускладнює спуск, але рівний простір починається занадто близько від Заводу, до неможливості близько.

— Алексе, — кажу я, — іди ти першим. Візьми розрядник.

Він не заперечує. Здається, він звик до того, що я командую. Він повисає на тросі й зісковзує в темряву. Я стежу за ним; Алекс губиться в бурій кроні, і мотузка слабне.

— Ходімо, — промовляю крізь зуби. — Один за одним.

Мавр бере на плечі дочку. Хлопчик заявляє, що спуститься сам. Я хочу осмикнути його, закричати, що не час вимахуватись і демонструвати самостійність, але зустрічаюся з ним поглядом.

І відступаю.

— Якщо мама дозволить, — кажу дерев’яним голосом.

— Дозволяю, — глухо мовить Перепілка. — Постарайся не вдаритись об гілку… Йди.

І хлопчисько спускається спритно, як справжній дикий, доки не зникає у кронах.

Перепілка спускається одразу за ним.

Тоді Лесь.

— Я останній, — каже Ліфтер.

Мовчки хитаю головою. Вогні Заводу вже зовсім близько.

— Лано… — мовить він докірливо.

— Спускайся!

Він кілька секунд дивиться мені в очі. Тоді спускається по мотузці. Я залишаюсь у вагоні сама.

Вже помітно приймальний тунель. Що скаже Хазяїн, коли побачить, що замість одиниць енергії Заводу