Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Він має рацію.

Заледве вибираюся з голосної юрби. Звертаю на сусідню вулицю, біжу вздовж залізної огорожі. Праворуч. Ліворуч. Ще раз ліворуч. Через арку — далі. Протистояння на майдані триває — його не треба бачити, воно розкочується над дахами дужче від грози. Я інстинктивно відкриваю рота: зберегти б барабанні перетинки!

Звертаю в непримітний провулок. Стій. Тут. Ці двері показав мені Максим. Цю вічно зачинену залізну браму.

Зазвичай перед ними посилена охорона. Зараз на посту тривожно переминаються з ноги на ногу двоє. Ритми, що зійшлись на майдані, долітають сюди уривками, зводячи з розуму, як рев близького цунамі. Сторожа нервує: один притупує, несвідомо повторюючи ритм поліцейської колони, другий, сам того не помічаючи, стискає й розтискає пальці в рукавиці, і обидва настирливо питаються один одного:

— Що там таке? Ти щось можеш зрозуміти?

У обох важкі розрядники через плече. Не поліцейські. Більші й важчі.

Підходжу не криючись. Один пильно на мене дивиться. Другий хапається за розрядник:

— Хто така?

— Лана, — кажу я.

— Лана?!

Вони обидва — раби маршового ритму. Я рухаюся в ритмі вкрадливого танцю. Кожен із них більший і важчий за мене майже удвічі. Але моя мета — не битися з ними, а використати їхню силу.

Розрядник б’є яскраво-білою дугою. Пірнаю під неї, танцюючи, тягнучи за собою, доки не опиняюсь між двома поліцейськими. Хазяїн Заводу збив би супротивників у стрибку, але я не маю ні його сили, ні ваги, тому підставляю одного під розрядник іншого.

Вони майже встигають зреагувати. Майже. Один відхиляється, другий прибирає палець зі спускового гачка, але постріл уже зроблено, і заряд занадто сильний. Зачепивши навіть краєчком, оглушає.

Другого б’ю по його розряднику — знизу. Постріл летить у ранкове небо. Продовжуючи свій танок, припадаю до землі й підсікаю його ноги у важких черевиках.

Він ухитряється не впасти. Переслідуючи мене, повертається всім тілом. Продовжуючи його рух, різко смикаю ствол розрядника. Супротивник падає.

Я стрибаю зверху. Ствол розрядника впирається лежачому в підборіддя.

— Мені не треба, щоб ти помер, — кажу йому на вухо. — Покажи дорогу.

— Куди? — хрипить він. Я читаю, як Лесь, по губах: із майдану лине несамовитий гуркіт, який заглушає все на світі.

— До відвантажувальної станції.

— Я не знаю, про що ти, — каже він.

Бреше.

* * *

У мене в руках два потужних розрядники, готових до бою. Полонений охоронець веде мене глухими задвірками СІНТу. Зустрічним полісменам наказую кидати зброю й лягати. Дивно, але вони слухаються: очевидно, рев і гул на майдані справили враження.

Наражаюсь на переляканих музикантів: тих самих, чиї мертві мелодії розважали гостей на сьогоднішньому святі. Музиканти забилися в куток і не намагаються пручатись. Наказую хлопцеві з барабаном іти зі мною. Він страшенно переляканий, але під дулом розрядника не наважується сперечатись.

Тоді я раптом упізнаю це місце. Тут Стефан-Ловець проводжав нас, обдурених, у щасливе нове життя. На Завод. На стіні зберігся рекламний плакат: «Агентство «Загір’я» — реальне щастя вже завтра. Хороша робота потойбіч гір і десять енергопакетів на тиждень». Тут же яскрава картинка: дівчина з юнаком, обнявшись, ступають на підніжку вагона канатної дороги…

Переводжу важілець розрядника на мінімум і стріляю в спину полоненому охоронцю. Він непритомніє й падає без жодного звуку. Хлопець із барабаном кричить, як заєць.

Відбираю в барабанщика інструмент і наказую забиратися звідси. Хлопець зникає, як роса.

Далі йду дуже тихо. Вслухаюсь. Як я й сподівалася, ритм-таран на майдані відтягнув на себе майже всі поліцейські сили. Може, відправку пального затримали? Або, навпаки, вирішили відправити раніше?!

Я прискорюю крок. Вони ж усі тут залежать від безперебійної роботи Заводу. Не відправити вчасно пальне — значить втратити посаду, а може, й голову…

Я чую голоси. Притискаюсь до стіни. За дверима — тіні; один із голосів належить Стефану-Ловцю.

— Вони не прокинуться до завтрашнього ранку. Просто простеж, щоб вони не задихнулися власними шмарклями… І перед розвантаженням вийди на зв’язок із ним, поясни ситуацію.

— Ви мені гарантуєте мої пакети? — деренчливим голоском запитує жінка. — Завтра мені треба п’ять…

— Гарантія буває тільки на цвинтарі, — каже Стефан, і я чую, як він посміхається. — Це дуже цінний вантаж, надзвичайно цінний, підвищеної енергоємності. Якщо ти впораєшся, можеш розраховувати й на шість.

— Я впораюсь!

— Не думаю, — кажу я й стаю у дверях.

Переді мною — посадочна станція. Я чудово її пам’ятаю. Тут нам видавали пайки на дорогу і матраци, щоб спати. У повній готовності стоїть вагон канатки, той самий, на якому їхала я. Біля дверей у кабіну — Стефан і хирлява жінка-погонич у сірій поношеній сукні.

Відстань між нами — всього кілька кроків. Важільці обох розрядників повернено на максимум. Я не зможу промахнутись, навіть якщо захочу І Стефан це розуміє.

— Здрастуй, Дано, — мовить він рівно, ледь примружившись. — Я знав, що ти прийдеш.

І в цю мить відчуваю крижаний подих у потилицю. Подих смерті.

Не думка, не передчуття, навіть не інтуїція — чуття дикого звіра змушує метнутися вбік, і страшний удар, що повинен був розкроїти мені череп, проходить повз. Я все одно падаю, майже непритомніючи.

— Прудке стерво, — каже Стефан. — Добий її.

Я перекочуюсь, і приклад розрядника вибиває іскри в тому місці, де щойно була моя голова. Перекочуюсь іще раз: мій супротивник не здогадується змінити ритм.

— Пуск машина! — кричить Стефан, і я чую скрип каретки на даху вагона. — Пристрель ти її нарешті!

Знову холод у потилиці. Я тягнусь до одного розрядника — Стефан намагається наступити мені на руку, але я, обманувши його, підхоплюю з підлоги другий. Стріляю майже наосліп — знизу вгору.

І одночасно стріляє мій убивця.

Певно, ніколи нікому й на думку не спадало вистрілити з двох розрядників — одночасно — один до одного впритул. Білі розряди стикаються. Гримить вибух. Мого супротивника відкидає далеко назад і впечатує в стіну. Стефана вибуховою хвилею збиває з ніг. Мене обдає гарячими іскрами і волочить спиною по бетону, проте я при тямі й з ритму не збиваюсь.

Вагон уже відходить від платформи; ще раз перекотившись, схоплююсь на ноги. Підбираю барабан і, прихопивши розрядник, застрибую на підніжку.

Жінка-погонич дивиться на мене. Губи тремтять.

— Виходь, — наказую. — Пристрелю.

Вона вистрибує на платформу в останню мить. Мої вороги важко смикаються, приходячи до тями. Вагон від’їжджає, платформа затягується туманом. Я стою, піднявши розрядник, на випадок, якщо хтось захоче вистрелити мені вслід…

Бачу, як Стефан заледве підводиться. Знущально махає мені рукою.

* * *

Вони всі тут. Лежать, загорнені в матраци, як у кокони. Обличчя жовті. Мені стає страшно.

— Алексе, прокидайся!

Ніякої реакції. Очі закочені