Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

37

Двір Лайбіди. Тихо так. Тільки інколи чути шум коліс на шосе. Віра щойно зайшла до хати - простенької такої, побіленої, зовсім невеличкої. Тут Віра живе разом із своєю мамою і вітчимом. Коло заднього вікна вчуваються два голоси.

- Я не думала, що дідо такий наглий, - говорить перший голос.

- Що йому від нас потрібно? - каже другий голос.

- Коли він незадоволений, що ми довго спимо, то чому б йому нас не збудити.

- Хіба він не знає, що ми самі не можемо так швидко прокинутися.

- І чого рипіти?

- Як він хоче, щоб ми йому помогли, то б чого не сказати.

- Так, як баба це робить.

- Вона щось не може зробити, часу не має, то просить нас. Зробіть ото, а потім - то і ще то.

- Із нею в нас нема ніяких проблем.

- Так, а то візьме визвіриться на нас і потім ходить раденький, що дурненький.

- Я теж на другий рік не приїду. Хай сам на себе кричить.

- Краще вже нашим батькам помагати.

- Точно. В нас теж є що робити.

- І ніхто на нас не буде кричати.

- А то пнешся зі всіх сил, хочеш вгодити йому, але все рівно він щось знайде, щоб тобі тицьнути пальцем.

- Був би він такий, як баба - було б добре.

- Бідна баба! Як вона з таким придурком живе?

- Я раз бачила, як він вдарив бабу велосипедом в ногу, викричавшись через щось. Вона після цього аж плакала.

- Ну, зараза! Краще б свою силу в роботі використовував.

Чується, як риплять двері.

- Уже Вірка йде.

- То йдемо на остановку? Хлопці там уже є, - каже Віра.

- Пішли.

- Дідо і так спить, аж храпить.

- А почути не зможе нічого, бо глухий.

- Але як ми потім до хати потрапимо?

- Там вікно відкрите, біля лавки. Я пролізу і відкрию тобі двері.

- Добре.

- Ходімо, - Віра виходить з-за воріт перша, далі - Свєта, а за нею - Марійка.

Сміх та гомін доноситься з темноти. Хлопці намагаються справити якнайкраще враження на дівчат, прагнуть їм сподобатися. Використовують для цього увесь свій шарм, усі свої принади, не жаліють будь-яких зусиль, щоб звернути на себе увагу. Кожний прагне виділитися чимось з-поміж решти, бути найкращим у дівочих очах. Для цього усі засоби годяться.

- Блін, ти мені на палець став, - жаліється один хлопець.

- Та фак ю, - відповідає йому другий.

- Ще й посилає тебе, - вмішується третій.

- І ти, мать твою, туди іди.

- Що сильно крутий, ти фуфло?

- Засоси! - кривиться другий хлопець.

- Я тобі так відсосу, що тобі більше ніхто не сосатиме, бо не буде більше що!

Коло цих трьох хлопців, в стороні стоять інші троє з трьома дівчинами. Двом з них тепло, затишно - вони у чоловічих обіймах. Лише одна стоїть осторонь і, змагаючись з літнім, нічним холодом, слухає усі ті теревені. Здається, їй не дуже все це подобається.
 - Коли вона тобі подобається, то обійми її, - каже друг Віри.

Юнак, не вагаючись, обгортає Марію одним кінцем куртки; їй зразу ж стає тепліше. Вона не пручається, що приносить велику радість йому, братові Марусі, що з сусіднього двору.

Ось молоді люди прощаються з іншими і направляються до будинку Бурачків. У непролазній темноті пробиваються три пари. Одна пара вміщується на камені, що біля воріт, дві інші ідуть на ґанок. Світлана із своїм другом сідають на східцях, а Марія із Володькою, - так називається брат її знайомої, - прилаштовується коло паркану.

- Все, ми вже дома, - каже Марія. - Дякуємо, що провели. На добраніч, - прощаючись.

- Яке додому! - звучить голос Віри.

- Ми щойно прийшли, - добавляє друг Світлани, - а ви нас вже проганяєте.

- Вже пізно, - говорить Світлана. - Треба йти спати.

- То ми з вами підемо, - сміючись до неї. - Ми теж спати хочемо.

- Ідіть до себе додому спати.

- Ні, ми з вами хочемо. Правда, Володя? - гукаючи до друга.

- Правда! - відповідає хлопець, притуляючи Марію до себе.

- Чого захотіли?! - сміється та.

- Того що й ви, - додає юнак.

- Ми хочемо спати, а не..

- Спати ще встигнете, ніч велика, - доноситься з-за воріт.

- Хочеш, я тобі анекдот розкажу, - говорить Марія, - відвертаючись спиною, щоб Володя не міг її поцілувати.

- Ну, ти, Марійка, даєш! - шкіриться Віра. - Анекдоти хлопцям розказувати?!

І знов настає тиша за ворітьми. Але на східцях - повно сміху, реготу, а біля паркану хтось анекдот розказує.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍