Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- Ти щойно таке пропустила! - мовила Мар’яна з ентузіазмом.

- А може й добре, що пропустила, - додала Віра. - Навіщо їй це на власні очі бачити…

- Та що ж там таке сталося? - Юлі вже й самій стало цікаво, що ж там такого відбулося за її відсутності.

- Антоніо щойно при всіх освідчився Селії! - випалила Мар’яна, чекаючи на реакцію подруги.

- Що ж, - зітхнула та. - Цього і варто було очікувати…

- А я на якусь мить подумала, що він тебе згадав, - сказала Віра. - Увесь обід на тебе зиркав.

- Він і згадав, - ошелешила подруг новиною Юля.

- Ти серйозно???? - в один голос перепитали ті.

- Так, я з ним щойно говорила… 

- І що ж він тобі сказав?

- Та хіба це вже важливо? - дівчина сумно усміхнулася. - Казав, що був дурнем і хотів би все надолужити, якби лише я дала йому зелене світло.

- А ти що?

- А що я? Мене тут скоро не буде. Та й ми ніколи і не були більше ніж друзі… Думаю, він зробив правильний вибір, освідчившись Селії. 

- Ти так вважаєш?

- Принаймні, хочеться в це вірити, - зізналася Юля. - Та вертихвістка, звісно, не подарунок, але, мабуть, дуже його любить, якщо ні на мить від нього не відходить. Людям властиво змінюватися.

- Ага… Тільки не завжди в кращий бік… - іронічно зауважила Мар’яна.

- Віруню, ти зараз замерзнеш! - Юля помітила, що дівчина стоїть без верхнього одягу, в одній весільній сукні. Вона зняла своє пальто і загорнула в нього подругу. - Ти зараз повинна думати за двох! Бережи себе і немовля! І мерщій до ресторану! Мігель, мабуть, вже почав думати, що ти наречена-втікачка!

Дівчата поспішили до ресторану, де на них вже чекав десерт у вигляді триярусного білосніжного торта, солодкий портвейн та сік для Віри.

*  *  *

Решта вечора пройшла у розмовах зі старими знайомими, вітаннях молодятам та криках “Гірко!” 

Гірко було на душі й у Юлі, яка все ніяк не могла забути розмову зі Світланою. А крім того, дізналася, що в Україну повертаються ще двоє. Її колишні співмешканки в готелі.

- Це й на краще! - запевняла Ніночка. - Ми вже за своїми чоловіками скучили! Та й Луїш, зараза, спокою нам не дає відтоді, як ти пішла.

- А де ж ви житимете? - запитала Юля. - Ваше селище, наскільки я знаю, ще під окупацією.

- Так, але наші вже облаштувалися в Запоріжжі, знайшли роботу для себе і навіть для нас. Тож нам є куди повертатися.

- Не кажіть нічого іншим, але я сьогодні говорила зі Світланою.

- Це та, що дочка Надії з Русланом? І як вони там поживають у Харкові?

- Вони загинули від снаряда, що влучив у їхній будинок…

- Боженько, яке горе, - сплеснула руками Любочка. - Ми чимось можемо допомогти?

- Ой, а я й не спитала… Почуте мене настільки вразило, що…

- Не картай себе! - заспокоїла Ніночка. - Я їй завтра перетелефоную і про все дізнаюся.

- То я тому за вас і хвилююся, - мовила Юля. - Навіть на деокупованих територіях зараз дуже небезпечно! Ви впевнені, що хочете повертатися саме зараз? А ще ці удари по інфраструктурі! Відключення світла!

- Дитинко, якщо судилося нам там померти, то від долі не втечеш, як не намагайся, - Любочка взяла дівчину за руку. - Нам вже не по шістнадцять, більшість життя ми і так прожили. А на чужині, та ще й без чоловіків наших, несолодко жити. Краще вже вдома, на рідній землі.

- А ось ти з поверненням не поспішай, - додала Ніночка. - Ти молода, гарна, можеш і тут собі кавалера якогось знайти. Он подивися на Віру, яка щаслива! Ще й дитинка, дай Боже, скоро з’явиться на світ. Її життя тут! Може, і твоє теж?

- Навряд чи… - відповіла Юля. - Дала собі часу до кінця весни і додому. Доглядатиму за батьком, шукатимемо маму. Та й волонтерам зайві руки не завадять. 

- Роби, як знаєш, - мовила Любочка. - І не втрачай з нами зв’язку. Будеш в Україні - дзвони, якось зустрінемося!

- Обов’язково! - пообіцяла дівчина, обійнявши жіночок.

*  *  *

Після десерту та кидання нареченою весільного букета, який прудко зловила дівчина Амара, всі почали роз’їжджатися. Юлю було вирішено поселити на ніч у готелі, адже Карлуш не міг сідати за кермо напідпитку і тому вони з Деоліндою залишилися в Назаре у своїх батьків. Можна було, звісно, заночувати у молодят, та вона не хотіла їм заважати. І тому сиділа зараз біля вікна своєї затишної одномісної кімнати, у невеличкому готелі на набережній, та милувалася океаном. У кишені завібрував телефон.

- Привіт, як там святкування? - почувся голос Габріеля у слухавці.

- Вже закінчилося, - відповіла Юля. 

- Я хоч тебе не розбудив, сподіваюся?

- Зовсім ні, я тут сиджу в готельному номері й дивлюся на хвилі.

- Якби я знав, що тебе поселять у готель, склав би тобі компанію, - сказав, усміхаючись.