Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- З Різдвом, Юля… - почула вона за спиною. - Не проти, якщо я приєднаюся?

Дівчина обернулася. Позаду неї стояв Антоніо. Без Селії. Він помітно нервував.

- Сідай… - мовила вона, і, почекавши, поки той всядеться, продовжила: - То ти навіть згадав, як мене звати…

- Я згадав усе… - чоловік взяв її руки у свої. - Вибач мені! Я був таким дурнем… А зараз все стало так складно… 

Юля забрала руки і відсторонилася.

- Не варто себе ні за що картати, - мовила тихо. - Що було, те вже пройшло.

- Але я так і не зізнався тобі тоді у своїх почу…

- І не варто робити цього зараз, - зупинила вона його. - Це нічого не змінить. Абсолютно нічого. 

- Але ж…

- У тебе є Селія. Вона, вочевидь, тебе дуже любить і хоче, щоб ви були разом. Якщо у мене і були колись до тебе якісь почуття, то я їх давно поховала. 

- Якби ти сказала лише одне слово, ми могли б…

- Я тобі нічого не скажу. Звісно, мені було гірко втратити близького друга у твоїй особі, але я це пережила. Останнім часом я багато втрачала, тож, на жаль, вже звикла. У мене з’явився той, ким я дуже дорожу, і я б не хотіла скомпрометувати наші стосунки. Думаю, тобі варто піти, поки Селія не прийшла сюди і не влаштувала одну зі своїх сцен.

- Ти точно більше нічого до мене не відчуваєш?

- На диво, так… Хоча ще до сьогодні я в цьому сумнівалася. Щасти тобі, Антоніо. Сподіваюся, ви зі своєю дівчиною будете щасливі разом.

- А я сподіваюся, що той, хто зараз з тобою поруч, заслуговує на це і не буде таким бовдуром як я, не чекатиме довго, щоб…

Договорити Антоніо не вдалося, адже з ресторану вийшла Селія.

*  *  *

Коли її колишній друг разом зі своєю дівчиною зникли всередині ресторану, Юля знов залишилася сама. Щоб не мерзнути на парапеті, вона вирішила пройтися набережною. Потрібно було заспокоїтися після розмови з Антоніо та привести свої думки до ладу.

Людей на набережній було зовсім небагато. Поодинокі перехожі, в основному туристи, жваво обговорювали погоду, краєвиди та шукали, де б це поїсти. Вони й не здогадувалися, що на Різдво тут не працює ніхто і ніщо. Окрім, звісно, “Марінєйру”. Раптом з-за рогу вийшла знайома жінка. Вона була чимось стурбована і, здавалося, не помічала нічого навколо. Обличчя було блідим, а на голові - щось на кшталт чорної пов’язки.

- Світлано! - окликнула жінку Юля. Та зупинилася й обернулася.

Дівчина підійшла до неї та привіталася.

- А, це ти, Юлю! Привіт… - Світлана була відстороненою. - Як у тебе справи?

- Та все добре, дякую, - відповіла та. - Ось Вірине весілля святкуємо. Може хочете зайти привітати?

- Можливо іншим разом…

- А як там батьки? Я з Надією і Русланом не спілкувалася з того часу, коли вони до Харкова повернулися.

- Батьків більше немає… - прошепотіла жінка і очі враз наповнилися слізьми.

- Як?... Коли?... - Юлі забракло слів.

- Кілька тижнів тому під час масованого обстрілу в їхню оселю влучив снаряд… Наші родичі сказали, що навіть ховати немає що… Відмовляли мене їхати, та я все одно збираюся…

- Господи… Коли ж це все закінчиться… - дівчина відчула, як серце стиснулося у грудях, готове вирватися у будь-який момент.

- Мені іноді здається, що ніколи… - тихо мовила жінка. - А я ж вмовляла їх залишитися. Та вони не могли тут довго жити, все в рідний Харків прагнули повернутися якнайшвидше…

- Прийміть мої найщиріші співчуття! - Юля взяла Світланині руки у свої. - Тримайтеся! У Вас два чудових хлопчики ростуть, для них мусите бути сильною!

- Дякую, Юлю… - вона обійняла дівчину. - Мені вже слід йти, залишила хлопців самих вдома. Мої вітання молодятам!

- Обов’язково передам! - мовила Юля. - “Тільки не сьогодні…”, - додала подумки.

*  *  *

Повертатися до ресторану в такому настрої не хотілося. Потрібно було спочатку заспокоїтися та дати вітру висушити сльози. Скільки ж іще безглуздих смертей має статися, щоб світ нарешті прокинувся? Скільки чудових людей має загинути, щоб Україні почали постачати необхідну зброю? І де кінець всьому цьому? Хто поверне дітям їхнє дитинство? Хто лікуватиме українців від психологічних наслідків війни? Хто відновлюватиме зруйновані будинки та скріплюватиме зруйновані сім’ї?

На ці питання Юля не могла відповісти. Та й ніхто не міг. Залишалася лише сліпа віра. Віра в український народ. Віра у Збройні Сили. Віра у Бога.

- А ми вже думали, що ти кудись пропала! - почулося позаду. 

Дівчина обернулася на голос. Перед нею стояла Мар’яна та Віра.

- О, а ви що тут робите? Чому не на святкуванні? - запитала здивовано.

- Ми тебе теж про це хотіли запитати!

- Я тут просто… - говорити справжніх причин не хотілося. - Голова від музики розболілася.