Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

Дивилися хлопці один на одного майже не кліпаючи.

- От дідько, - зненацька шепнув Хаол та миттю зігнувся, прикривши руками свій пах.

Знайомий заінтриговано пройшовся очами по цьому парубку та вискочив назовні.

- Ти теж нічого, - весело відбіг він та обернувся, викинувши Хаолу язик полум’я з руки.

Хлопчик ніяково поглянув йому вслід і стрімко висунув долоню, бажаючи схопити вогонь, який розчинився у повітрі, залишивши по собі теплий подув.

- Хаха! – дзвінко відреагував Вайо, розвернувся та втік.

Хаол висунувся по груди, проводжаючи його очима.

Коли бентежний стан нарешті минув, браслет на руці вже розсипався, тож хлопчик більше не міг продовжувати свою боротьбу за перемогу, чи хоча б за третє місце, яке пророкував йому Вайо. Вирішив повернутися до наставника. От тільки… Вийшовши зі сховку, Хаол виявив, що він взагалі не розуміє у якій частині міста він знаходиться і в якій стороні він залишив учителя. В паніці вибіг до галасливої вулиці, де скупчилися чи не всі відвідувачі фестивалю.

- НАСТАВНИКУ! – приклав він долоні до рота та почав кричати, сподіваючись, що той його почує. – НАСТАВНИКУ РАКОРЕ! – озирнувся, бажаючи побачити хоч якогось вчителя зі своєї академії.

Але як на зло, усі блакитні омаре поблизу не були прикрашені хоч одним журавлем, а біле хано – блискавкою. Тож побіг хлопчик далі, продовжуючи викрикувати ім’я свого викладача.

Сам Ракор, тим часом, вже отримав на горіхи від старших вчителів, за те, що примудрився загубити єдиного свого підопічного, який тепер знаходився взагалі невідомо де.

- Хоч би якийсь амулет на нього причепив, що відстежував його місце перебування, - сварився Гоадо. 

- Я не думав, що так трапиться, - розгублено виправдовувався новачок. – Я тільки відвернувся, а його вже нема. Може ви бачили? Може хтось з ваших синів його бачив?

- Йди шукай його, - махнув рукою обурений Вромон. – У золотих променів допомоги попроси. Вони його швидко знайдуть. І одразу ж причепи до нього амулет. Тільки загубити учня нам не вистачало.

- Так, так, я вже біжу.

Хаол же тинявся вулицями, взагалі не знаходячи когось знайомого. Усе якісь дівчата зі Злітаючої ластівки, або вже дорослі маги у блакитних омаре. І жодного хлопчика-учня, жодного вчителя. На очах починали накочуватися сльози в страху, що він залишиться тут назавжди. Навіть паладинів у шкіряних обладунках ніде не було. Одні напівкровки у латах. Сріблястих, блискучих, відполірованих, наче дзеркала. Хаол з острахом оминав їх найдовшою дорогою, не наважуючись стати ближче. Усюди стояли торговці, ходили люди, маги різних академій… І нікого знайомого серед них. В якийсь момент, хлопчик просто зайшов у провулок та гірко розплакався, остаточно прийнявши, що він поняття не має, де знаходиться і куди йому треба.

Несподівано, збоку почувся одномоментний брязкіт металу. Хаол переполохано глянув туди та побачив чоловіка у золотих обладунках, що взявся тут нізвідки. Хлопчик нашорошено зробив крок назад, застигнувши усім нутром.

- Тихіше… - обережно почав золотий промінь. – Я тебе не скривджу… - повільно попрямував він до учня.

Той насторожено відступав, уважно слідкуючи за кожним жестом. Але коли дорослий маг сказав: «Я тут, аби забрати тебе», - Хаол просто розвернувся та втік. Чоловік в обладунку швидко відштовхнувся від землі, злітаючи у повітря, і почав слідкувати за цією маківкою з хвостом.

Хлопчик біг, не розрізняючи дороги. Штовхав людей, чарівників. Пробирався крізь натовп, що було сил. Як тут промайнув образ блакитних блискавок на білому тлі. Помчав у той бік. Пробився крізь тісноту, розштовхав усіх на світі та вчепився у блакитне омаре, заплющивши очі, повні сліз.

- ВЧИТЕЛЮ! – у болючій істериці заплакав Хаол.

Молода вчителька перелякано повернулася до хлопця, полишивши свою розмову з молодшими дівчатами, та поклала долоню йому на плече. Не менш блискавично поряд приземлився той самий золотий промінь, що слідкував за Хаолом з провулку. Учень почув його брязкіт та сховався за, як він думав, одним зі своїх педагогів.

- Наші вихованці уникають контакту з металом, - стримано виставила викладачка долоню до безсмертного, тримаючи його на відстані.

- Вчителько, - побіжно вклонився чоловік. - Його загубив вчитель Злітаючого журавля.

- Я це вже зрозуміла, - спокійно кивнула дівчина. – Краще приведіть того вчителя сюди. Хлопчик навряд погодиться йти із вами.

Золотий промінь кивнув та відштовхнувся від землі, великим стрибком діставшись дахів будівель. Викладачка ж опустила погляд на хлопчика, що зненацька замовк та дивився на неї величезними переляканими очима.

- Зараз тут буде твій вчитель, - погладила вона дитяче плече.

Хаол стрімко відпустив її та відступив на крок.

- Спокійно, - жестом заспокоювала дівчина. – Я зі Злітаючої ластівки. Тобі не варто боятися мене. Адже ми дружні академії. Угу? – наклонилася, опершись долонями в свої коліна.

Хлопчик недовірливо і майже непомітно кивнув.

Вже за декілька хвилин поряд приземлився Ракор.

- Хаоле! – у паніці схопив він учня та почав метушливо оглядати, перевіряти чи немає забоїв, подряпин, чи все із ним добре.

- Наставнику…! - жалісливо обійняв той чоловіка за шию.

- Куди ти дівся?! – міцно стиснув його педагог. – Я тільки відвернувся! Хаоле! – узяв дитячу потилицю та притиснув до плеча.

- Вибачте, наставнику… - тихо шморгнув він носом.

- «Вибачте»… - покачав Ракор головою. – Де ти був? – відсторонився та подивився в очі.

- Містом бігав… - винувато опустив він голову.

- Містом бігав? – обурився і перелякався вчитель. - Ти розумієш наскільки це може бути небезпечно?

- Вибачте…

- Більше так не роби! – вирівнявся чоловік. – Ти знаєш, як сильно налякав мене, коли зник? – змахнув рукою і начаклував дерев’яний медальйон, без єдиного малюнку чи рельєфу. – Тепер ходи із цим! – причепив прикрасу на шнурок та повісив хлопчику на шию. – Так я завжди буду знати твоє місце знаходження! А як загубишся – скажи у нього «наставнику, я загубився» і я миттю прийду! Зрозумів?