Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Хаоле, дивися, - вказав він на кульки з тіста та маленьких восьминогів, які смажив чоловік на очах у покупців. – Хочеш спробувати? – глянув на хлопчика.

Однак того більше вабили вуличні артисти, а не їжа.

- Хочеш піти подивитися? – помітив це вчитель.

Хаол кивнув.

- Добре, йди, - відпустив Ракор учня. – Я зараз візьму собі поїсти та також приєднаюся, - повернувся до продавця: - Одну порцію, будь ласка.

Підопічний навіть не дочекався, коли його викладачу оголосять ціну, як пішов та швидко розчинився у натовпі, серед інших магів та людей.

Тут якийсь чоловік ковтав шпаги, дивом не проштрикуючи ними свій живіт. Можливо, справа була у магії, яка захищала його від порізів, можливо, сама зброя не була наточена, однак видовище це було все одно моторошне. Тож не затримавшись біля цього артиста надовго, хлопчик попрямував далі. Подивився на майстерність рук одного з ілюзіоністів, кинув погляд на картини та шаржі, які малювали з натури, і несподівано натрапив на цілу купку однолітків, що жваво обговорювали щось.

- Граємо у межах міста, - командував п’ятикласник з Вічно сяючого сонця у жовтій формі. – Довго сидіти в одному сховку не можна. На один сховок не більше п’яти хвилин, або вилітаєте з гри.

Хаол зацікавлено протиснувся до них крізь натовп.

- Граємо, до поки не залишиться один незачеплений. Літати постійно теж не можна, - подивився на хлопця у сірому, який тримався у декількох сантиметрах над землею. – Якщо перебуваєш вище другого поверху більше п’яти хвилин – також програєш.

- А у що ви граєте? – вліз Хаол.

Уся компанія поглянула на нього.

- У чуму, - відповів хлопчик в червоному, що стояв, склавши руки на грудях.

- Можна з вами? – оживився учень Злітаючого журавля.

Ті переглянулися та знизали плечима.

- Правила знаєш?

Хаол покрутив головою з боку в бік.

- Не дай себе торкнутися чумному, - відповів п’ятикласник у зеленому. – Якщо тебе заразять – ти маєш заразити інших.

- Граємо тільки на вулицях, - продовжив хлопчик в жовтому. – У сховках можна ховатися не більше п’яти хвилин. У всіх є браслети-маяки, - протягнув новоприбулому простенький браслет з мотузки. – Він вказує місце перебування учасників із протилежної групи із похибкою у три метри. Якщо ти здоровий – показує чумних. Якщо чумний – здорових. Ціль – заразити усіх інших чи врятуватися.

- Угу, - кивнув Хаол та надів браслет.

- Можна застосовувати свою магію, аби втекти чи зловити «здорового», але без травм. Блискавку у голову пускати не можна.

- Зрозумів.

- Починає Терин, - вказав учень Вічно сяючого сонця на п’ятикласника у синьому. – Коли тебе заразять – браслет змінить свій колір. Якщо ти порушиш правила – він розсиплеться.

Хаол кивнув. Учасники погодили між собою ще декілька деталей, лідер дав відмашку і всі розбіглися хто куди. Перший заражений залишився на місці, вимушений рахувати до двадцяти.

Хлопчики бігли оминаючи людей, магів та бруд під ногами. Хтось сховався вже за десять метрів від «чумного», вибудовуючи свою стратегію, хтось мчав якнайдалі, воліючи майже зникнути з браслету Терина, а хтось летів куди очі бачили, гублячись серед вулиць малознайомого міста. Хаол прив’язався до того самого хлопця з Червоної лінії, чий зосереджений погляд та швидкі ноги давали легко зрозуміти, що він налаштований тільки на перемогу і ніяк інакше. П’ятикласник без зусиль перестрибував будь-які перепони, стрімко завертав у вузькі провулки, здійснював круті маневри та робив усе, аби заплутати «чумного», що міг піти по його слідах. Хаол насилу утримував його у полі зору.

В якийсь момент, той хлопець різко зупинився, на виході з пустого провулку на жваву вулицю, та обернувся, усім своїм нутром відчуваючи, що за ним хтось біжить. Хаол навіть зреагувати ніяк не встиг, як влетів в однолітка на всій швидкості. Обидва з криком впали у бруд.

- Гей! – обурено глянув підліток у червоному на свого переслідувача.

- Вибач, - винувато заховав той очі і незручно піднявся, допоміг встати йому.

- Ти чумний, чи що? – миттю взяв він руку хлопця та глянув на браслет.

- Ні, просто за тобою біг.

- Нащо? – відпустив кінцівку. – Це не командна гра!

- Просто подумав, що ти добре сховаєшся і місто знаєш краще, - змахнув долонею, повністю очищуючи їх від бруду.

- Якщо за мною поженуться – тебе схоплять першим!

- Нехай, - знизав Хаол плечима. – Хоч трохи пограю із вами.

У того буквально пара з вух пішла. Учень Злітаючого журавля нерішуче підняв очі на це та обережно пригладив його волосся, завів волоски за вуха. Хлопчик у червоному поступово охолонув:

- Я Вайо, - представився він.

- А я – Хаол, - склав маг руки і вклонився.

- Який ти чемний.

- Хіба ми не маємо бути чемними? – вирівнявся.

- Яка у тебе кров?

- Водяна.

- Зрозуміло, - відвів чарівник погляд у сторону.

Між ними утворилася пауза. Не дуже довга, але доволі напружена.

- Тримайся біля мене, - зненацька схопив Вайо Хаола за руку. – У трійку останніх увійдеш, якщо не відставатимеш.

- Добре, - прошепотів хлопчик, як приятель стрімко потягнув його у натовп.

Бігали по місту вони близько півгодини, уникаючи зустрічі із іншими учасниками. Ховалися у магазинах та тавернах, обдурюючи маяки, збігали з-під носу «чумних», створювали їм перепони, тікаючи ще далі, і просто веселились, насолоджуючись грою.

- Хах, - радісно залетіли вони у якусь високу коробку, ховаючись від чумних, що бігли за ними.

Стали один навпроти одного, із задишкою приходячи у себе.

- Пхах, - вдавився Хаол сміхом та прикрив губи, відвертаючись у бік.

- Добре ти їм напакостив, - пошепки та з усмішкою коментував Вайо. – Їм тепер тільки через паралельну вулицю бігти. 

Хаол задоволено покосився на нього і затримав погляд на бурштинових очах, на віях, на дрібних крапочках ластовиння, які вкривали щоки та ніс. Від такого контакту, Вайо сам собою пом’якшав у погляді. Він був наче тепла ковдра, наче маленьке вогнище холодною ніччю, біля якого можна зігрітися від усього морозу навколо.