Томас Харріс - Ганнібал

банкнота, і вона каже: триста вісімдесят п’ять лежачи тобі не витиснути.

— Проти чого закладаєтеся?

— Проти такої ж сотні баксів, а ти як, блін, думаєш? Я підстрахую.

Барні подивився на неї й наморщив своє гумоподібне чоло.

— Окей.

Вони закріпили навантаження. Марґо перерахувала диски з того кінця, де їх почепив Барні, наче він збирався її обдурити. Він навзаєм і дуже уважно перерахував диски з кінця Марґо.

Барні ліг на лаву, Марґо стала над ним у головах у своїх спандексових шортах. Вигин тіла між стегнами і животом був гофрований, мов барокова рама, а масивний торс, здавалося, тягнувся майже до стелі.

Барні влаштувався зручніше, посовався спиною на лаві. Ноги Марґо пахли охолоджувальною рідкою маззю. Руки легенько торкалися грифа, нігті пофарбовані кораловим лаком, кисті, такі гожі й такі сильні.

— Готовий?

— Так.

Барні штовхнув штангу до обличчя, що схилилося над ним.

Вправа виявилася не такою вже й складною. Він поставив штангу на стійку, перш ніж вона встигла його підстрахувати. Марґо дістала зі спортивної сумки гроші.

— Дякую, — мовив Барні.

— Присідань я роблю більше, ніж ти, — ось і все, що сказала Марґо.

— Знаю.

— Звідки знаєш?

— Бо я пісяю навстоячки.

Дебела шия Марґо почервоніла.

— Я справді можу.

— Закладаємося на сотню баксів? — запитав Барні.

— Зроби мені смузі, — відказала вона.

У фітобарі стояла ваза з фруктами й горіхами. Поки Барні робив у блендері фруктове смузі, Марґо поклала в кулак два волоські горіхи й розчавила.

— А зможете розчавити тільки один горіх, щоб його не було до чого притискати? — поцікавився Барні, розбиваючи об край блендера два яйця й додаючи їх у смузі.

— А ти зможеш? — спитала Марґо й простягла йому волоський горіх.

Горіх ліг на відкриту долоню Барні.

— Не знаю.

Він розчистив перед собою місце на шинквасі, і в бік Марґо покотився апельсин.

— Ой, вибачаюсь, — мовив Барні.

Марґо підняла апельсин з підлоги й поклала назад у вазу.

Барні стиснув свій великий кулак. Очі Марґо стрибали від кулака до його обличчя, туди-сюди, поки на шиї Барні напиналися жили, а обличчя червоніло. Він затремтів, з кулака почувся тихий хруст, обличчя Марґо витяглось, а тоді Барні заніс тремтячий кулак над блендером, і хруст посилився. У чашу блендера плюхнулися білок із жовтком. Барні ввімкнув апарат і облизав кінчики пальців. Марґо розсміялася, сама того не бажаючи.

Барні розлив смузі по склянках. З іншого кінця зали їх можна було сприйняти за двох борців чи штангістів різних вагових категорій.

— Ти вважаєш, що мусиш робити все, що роблять хлопці? — спитав Барні.

— Окрім деяких дурниць.

— Не хочеш спробувати чоловічу дружбу?

Усмішка Марґо зникла.

— Тільки давай без оцих жартів про члени, Барні.

Він похитав своєю величезною головою:

— На слабо?

Розділ 57

«Ганнібалів дім» повнився фактами й відомостями, поки день за днем Кларіс Старлінг намацувала собі шлях коридорами смаку доктора Лектера.

Рейчел Дюберрі, колишня активна меценатка Балтиморського симфонічного оркестру, була дещо старша за доктора Лектера, а ще — дуже красива, як бачила Старлінг із фотографій у журналі «Vogue» того часу. Тобто два багаті чоловіки тому. Тепер вона була місіс Франц Розенкранц із родини текстильних магнатів Розенкранців. Старлінг зв’язалася з нею через секретаря з протокольних питань:

— Зараз я тільки переказую оркестрові гроші, любонько. Для активної участі, як на мене, між нами завелика відстань, — сказала місіс Розенкранц, у дівоцтві Дюберрі. — Якщо у вас питання щодо податків, то я дам номер своїх бухгалтерів.

— Місіс Розенкранц, коли ви були активним членом комісій Філармонічного оркестру та школи Вестовер, то знали доктора Ганнібала Лектера.

Тривале мовчання.

— Місіс Розенкранц?

— Гадаю, краще мені взяти ваш номер телефону й передзвонити вам через комутатор ФБР.

— Звісна річ.

Коли розмова відновилася:

— Так, колись давно я була знайома з Ганнібалом Лектером, бачилися на світських заходах, і відтоді на моєму ґанку отаборилася преса. Він був винятково чарівливим чоловіком, абсолютно унікальним. З тих, від яких у дівчаток хутро іскриться, якщо ви мене розумієте. Я роками не могла повірити в його інший бік.

— Він робив вам якісь подарунки, місіс Розенкранц?

— Зазвичай я отримувала від нього записку на свій день народження, навіть тоді, коли він уже був за ґратами. Інколи й подарунки, але то було ще до ув’язнення. І подарунки він обирає напрочуд вишукані.

— А ще доктор Лектер дав той знаменитий обід на честь вашого дня народження. З марочним вином, рік урожаю якого збігався з роком вашого народження.

— Так, — відповіла вона. — Сьюзі сказала, що то була найкраща вечірка з часів Чорно-білого балу Капоте[118].

— Місіс Розенкранц, якщо він вийде з вами на зв’язок, то зателефонуйте, будь ласка, у ФБР за номером, що я вам дам, гаразд? І я ще про дещо запитаю у вас, якщо дозволите, — чи не відзначаєте ви якісь особливі дати з доктором Лектером? І, місіс Розенкранц, я мушу попросити вас назвати мені дату вашого народження.

Зі слухавки явно повіяло холодом.

— Я гадала, що ця інформація вам легко доступна.

— Так, мем, але є певні відмінності між датами, зазначеними у вашому соціальному страхуванні, свідоцтві про народження й водійськими правами. Власне, всі вони різні. Я перепрошую, але ми зіставляємо дати купівель висококласних товарів із днями народження виявлених знайомих доктора Лектера.

— «Виявлені знайомі». То я тепер «виявлена знайома», який жахливий термін, — гмикнула місіс Розенкранц. Вона належала до покоління коктейлів та сигарет і мала низький голос. — Агенте Старлінг, скільки вам років?

— Тридцять два, місіс Розенкранц. За два дні до Різдва виповниться тридцять три.

— Тоді скажу вам просто й від щирого серця — сподіваюсь, у вашому житті трапиться кілька таких «виявлених знайомих». Вони дуже допомагають згаяти час.

— Так, мем, і дата вашого народження?

Місіс Розенкранц зрештою поділилася правильною інформацією, описавши її як «дату, з якою знайомий доктор Лектер».

— Якщо дозволите поцікавитися, мем, я розумію, навіщо змінювати рік народження, але місяць і день?

— Я хотіла бути Дівою за зодіаком, аби краще підходити містерові Розенкранцу, ми тоді ще зустрічалися.

Люди, з якими доктор Лектер познайомився за свого життя в камері, були про нього дещо інакшої думки. Старлінг урятувала Кетрін, дочку колишньої сенаторки Рут Мартін, із пекельного підвалу серійного вбивці Джейма Ґамба, і якби сенаторка Мартін не зазнала поразки на чергових виборах, то могла б зробити для Старлінг багато добра. Вона була дуже приязною до Старлінг під час телефонної бесіди, поділилася новинами про Кетрін і поцікавилася новинами Кларіс.

— Ви ніколи й нічого не просили в мене, Старлінг.