Томас Харріс - Ганнібал

Бак зібрав товари.

— Мені потрібна хороша мисливська пила. Не ця, а хороша. Дайте-но помацати отой плаский шкіряний кийочок, чорний… — доктор Лектер перевірив руків’я на гнучкість. — Беру.

— Ще щось?

— Так. Мені потрібен «спайдерко сивіліан», я його не бачу.

— Про цей ніж небагато народу знає. У мене більш ніж одна штука не буває.

— Мені тільки один і потрібен.

— Звичайна ціна — двісті двадцять доларів, вам можу віддати за сто дев’яносто разом із футляром.

— Гаразд. Кухонні ножі з вуглецевої сталі у вас є?

Бак похитав своєю здоровенною головою:

— Вам доведеться шукати старі на блошиному ринку. Свої я саме там і купляю. Такі ножі можна точити об денце блюдця.

— Загорніть поки покупки, я повернуся по них за кілька хвилин.

Бака нечасто просили загорнути покупки, і він, здивовано підвівши брови, взявся за діло.

Зазвичай ця зброярська виставка є навіть не виставкою, а ярмарком. Там стоять кілька розкладок із порохнявими сувенірами часів Другої світової війни, що вже набули древнього вигляду.

Там можна купити гвинтівки М-1, протигази з потрісканими скельцями, фляги. Звичні рундуки з нацистською атрибутикою, де можна придбати справжню каністру з-під газу «циклон-Б», якщо вам таке до смаку.

Майже немає товарів часів Корейської та В’єтнамської війн і геть нічого з операції «Буря в пустелі».

Багато покупців одягнені в камуфляж, мов ненадовго покинули передову, аби відвідати виставку, і на продаж також виставили чимало камуфляжного одягу, серед якого — повний маскувальний костюм для снайперів чи мисливців із луком — велика секція на виставці присвячена саме знаряддю для стрільби з лука.

Доктор Лектер роздивлявся маскувальний костюм, коли помітив, що біля нього стоять чоловіки в уніформі. Він узяв стрілецьку рукавицю. Повернувшись до світла, щоб прочитати на ній назву виробника, він помітив, що ті два офіцери з Управління мисливства й внутрішнього рибальства штату Вірджинія, яке тримає на виставці стенд з охорони довкілля.

— Донні Барбер, — сказав старший із робітників лісової охорони, вказуючи кудись убік підборіддям. — Як затягнеш його до суду, то клич мене. Я б залюбки видворив цього сучого сина з лісу раз і назавжди.

Офіцери дивилися на чоловіка років тридцяти, що перебував на протилежному кінці стрілецького ряду. Він стояв обличчям до них і дивився якесь відео. Донні Барбер був одягнений в камуфляж, куртку обв’язав за рукава навколо талії. Майка кольору хакі дозволяла похизуватися татуюваннями, а на голові задом наперед сиділа бейсбольна кепка.

Доктор Лектер повільно пішов геть від офіцерів, роздивляючись дорогою різноманітні товари. Він зупинився біля стенда з лазерними прицілами для пістолетів через прохід від чоловіка і крізь ґратки з навішеними кобурами побачив те мерехтливе відео, що привернуло увагу Донні Барбера.

Відео показувало полювання на чорнохвостого оленя за допомогою стріл і лука. Очевидно, хтось поза кадром гнав оленя вздовж паркана якоїсь лісистої ділянки, а мисливець у цей час напинав лука. Мисливець був украй збуджений. Дихав усе швидше й швидше. «Краще не буває», — прошепотів він у мікрофон.

Коли стріла влучила в оленя, той вигнув спину і двічі налетів на паркан, перш ніж перестрибнути через натягнуті дроти й побігти геть.

Не відводячи очей від екрана, Донні Барбер здригнувся й гмикнув, коли стріла влучила.

Тепер мисливець на відео готувався розбирати оленя. Він почав із того, що назвав «ганусом».

Донні Барбер раз у раз зупиняв відео і перемотував на той момент, коли стріла влучала в оленя, поки до нього не заговорив продавець.

— Іди нахрін, пришелепку, — відказав Донні Барбер. — Твоє лайно мені й задарма не треба.

На сусідньому рундуку він купив кілька жовтих стріл із широкими наконечниками з гострим пером посередині. При рундуку стояла скринька для вікторини, і разом зі своєю покупкою Донні Барбер отримав анкету на участь. Призом була дводенна ліцензія на полювання на оленів.

Донні Барбер заповнив анкету й опустив її в проріз скрині, а тоді, прихопивши ручку продавця, зник із довгим пакунком серед натовпу молодиків у камуфляжі.

Як жаб’ячі очі реагують на рух, так і очі торгівця помічають кожну зупинку в юрбі, що проходить повз ятку. Чоловік, який стояв перед ним наразі, був абсолютно непорушний.

— Це ваш найкращий арбалет? — спитав доктор Лектер продавця.

— Ні, — відповів той і дістав з-під прилавка футляр. — Ось найкращий. Рекурсивні мені подобаються більше за блочні, особливо якщо доводиться тягати їх за собою. Тут є коловорот, який можна обертати від електричного дриля або ж вручну. А ви в курсі, що полювати з арбалетом на оленя у Вірджинії дозволено тільки інвалідам?

— Мій брат утратив одну руку, тож йому кортить убити когось тією, що лишилася, — відповів доктор Лектер.

— А, пойняв.

Протягом наступних п’яти хвилин доктор придбав чудовий арбалет і дві дюжини болтів, тобто коротких товстих стріл, якими стріляють з арбалета.

— Запакуйте, будь ласка, — попросив доктор Лектер.

— Заповніть цю анкету, може, виграєте полювання на оленя. Непогана ділянка в лісі, дводенний дозвіл, — сказав продавець.

Доктор Лектер заповнив анкету на участь у розіграші та опустив її в проріз скрині.

Щойно крамар зайнявся іншим покупцем, доктор Лектер повернувся до ятки.

— От лихо! — сказав він. — Забув зазначити в анкеті номер телефону. Можна?

— Звісно, прошу.

Доктор Лектер прийняв кришку зі скрині й дістав дві горішні анкети. У свою він дописав вигаданий телефонний номер, а на нижню кинув довгий погляд, лише раз кліпнувши очима, як це робить об’єктив фотоапарата.

Розділ 56

У спортивній залі на фермі «Мускусний щур» панують чорний колір і хромовий блиск. Вона устаткована за останнім словом техніки фірмою «Наутілус»: тренажери, вільні ваги, приладдя для аеробіки й фітобар.

Барні вже майже закінчив тренування й сидів на велотренажері, коли збагнув, що, крім нього, у залі є ще хтось. Марґо Верджер, яка знімала спортивний костюм у кутку. На ній лишилися еластичні шорти й безрукавка на спортивний ліфчик, до яких вона тепер додала пояс штангіста. Барні чув, як у кутку цокотіли металеві диски. Слухав, як вона дихає під час розминки.

Барні педалив на тренажері, не відчуваючи опору, витираючи голову рушником, коли в перерві між підходами до нього підійшла Марґо. Вона поглянула на його руки, потім на свої. Вони були приблизно однакового розміру.

— Скільки витискаєш лежачи? — спитала вона.

— Не знаю.

— А мені здається, що чудово знаєш.

— Може, триста вісімдесят п’ять[117], щось таке.

— Триста вісімдесят п’ять? Не думаю, здорованю. Не думаю, що ти витиснеш триста вісімдесят п’ять.

— Може, ви й праві.

— У мене тут є стодоларова