Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

друга редакція «Портрета»), «Рим» був надрукований в альманасі «Москвитянин» 1842 р.; лише «Шинель» уперше побачила світ у третьому томі зібрання. Три повісті, які увійшли до «Арабесок», поєднувала міська тематика, всі вони були присвячені Петербургу: навіть сюжетна інтрига «Невського проспекту», «Портрета» і «Записок божевільного» зав’язувалася безпосередньо на вулицях міста. Втім, відзначивши «новий почерк» Гоголя, читачі «Арабесок» не сприйняли ці три повісті як цикл. Показовий приклад тут — відома рецензія В. Бєлінського «Про російську повість і повісті Гоголя», де розлога розповідь про «нову» малу прозу автора йде поруч із аналізом текстів, що увійшли свого часу до «Миргорода». Уже після оприлюднення видання 1842 р. стало очевидно — сім повістей третього тому утворюють цикл, подібно до повістей «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і «Миргорода». Так, показово, що над творами, написаними найпізніше — «Римом» і «Шинеллю», Гоголь працює водночас зі створенням другої редакції «Невського проспекту» і «Носа». Згодом, на початку 1890-х років, з легкої руки В. Шенрока п’ять із семи повістей третього тому повного зібрання творів Гоголя (за винятком «Коляски» і «Рима») отримують назву «петербурзькі повісті», за композиційною аналогією і певним змістовним протиставленням до «українських повістей» автора.

Петербурзькі повісті об’єднані урбаністичною темою і відповідними мотивами (йдеться про міський, зокрема петербурзький, текст), певною стилістичною єдністю (тут варто виокремити оповідний тип нарації, фантастичний елемент, сатиру та анекдотичність), увагою до теми художника і суспільства, «маленької» людини, відчутною соціальною спрямованістю тощо. За формальними ознаками жодна з петербурзьких повістей не є повістю (незважаючи на Гоголеве самовизначення), це новели. Порівняно з українськими повістями, авторську манеру петербурзького циклу характеризує більша економія виражальних засобів, спрощення сюжетів. Наразі жоден із сюжетів петербурзьких повістей не є вигадкою Гоголя, всі вони мають або літературне походження, або найчастіше почерпнуті з міських легенд і модних пліток. І хоча «офіційно» «Рим» і «Коляска» не належать до циклу петербурзьких повістей, їхня тематична і оповідна специфіка має багато спільного із названим циклом малої прози Гоголя і, власне, дозволяє йому відбутися в якості естетично-художньої цілісності, певного безперервного тексту. Адже невипадково у виданні 1842 р. Гоголь розміщує повісті не за хронологією: «Коляска» виступає проміжною ланкою між «Шинеллю» і «Записками божевільного», а «Рим» є певним завершенням міркувань Гоголя над стосунками людини і міста, ба навіть ширше — людини і цивілізації.

Очевидно, що в межах російської літератури Гоголь є одним з перших письменників-урбаністів. Описом петербурзьких вулиць і звичаїв мешканців міста починається не лише «Невський проспект», а й «Портрет», головного героя якого ми зустрічаємо в дрібній книжковій лавці; «Записки божевільного» інтродукує фатальна зустріч на вулиці Поприщіна із генеральською дочкою; історію зниклого носа розпочинає опис вивісок міщанського Петербурга; пейзажі провінційного містечка складають більшу частину розповіді про коляску; Рим стає головним героєм однойменної повісті. В основі петербурзьких повістей — реальні враження Гоголя від Північної столиці (так само, як повість «Рим» посилається на «автобіографічні» судження письменника про Італію). Гоголь приїздить до Петербурга в грудні 1828 р., аби за тодішніми звичками української прогресивної молоді підкорити Північну Пальміру. Софія Капніст-Скалон згадує прощання з Гоголем напередодні його від’їзду у Петербург: «Прощаючись зі мною, він здивував мене словами: “Прощавайте, Софіє Василівно! Ви, певне, або нічого про мене не почуєте, або почуєте щось досить гарне”. Ця самовпевненість нас здивувала у той час, оскільки ми нічого особливого у ньому не бачили» (цит. за: Вересаев В. Гоголь в жизни: Систематический свод подлинных свидетельств современников. — М.; Л., 1933. — С. 30). Райдужні очікування Гоголя від Петербурга не справдилися. Не здійснилися сподівання на акторську діяльність, розчарувала викладацька зокрема і педагогічна діяльність взагалі, не знайшов себе Гоголь і на державній службі. У листах до М. Погодіна і до матері він часто згадував про те, що не має в Петербурзі людини, яка б розуміла його (і це з огляду на широкий «ніжинський гурт» товаришів, зібраних ним коло себе). Не розуміє він і того Петербурга, про який мріяв (чи наразі швидко зрозумів його реальну віддаленість від петербурзького міфу): «Хоча б одна студентська істота розуміла мене. Це люд безбарвний, як Петербург <…> Петербург здавався мені зовсім не таким, як я думав. Я уявляв його значно красивішим, вражаючим, і чутки, котрі ширили про нього інші, також брехливі… Життя в столиці дуже дороге, доводиться жити як в пустелі і навіть відмовляти собі в найкращому задоволенні — в театрі».

Гоголь петербурзького періоду — плідний і відомий письменник, але глибоко нещасна людина. Він добре відчував особливу петербурзьку атмосферу, і так само добре усвідомлював її ворожість, чужість для себе, осмислював і себе в якості Чужого в цьому просторі. Петербург для Гоголя завжди існує лише у вимірі взаємного відчуження. Зокрема, особливості петербурзького тексту Гоголя полягають у певному авторському відстороненні від Міста (і конкретного Петербурга, й ідеальної урбаністики), за яким стежить і котре описує письменник. Погляд Гоголя відбиває, за словами Ю. Барабаша, «погляд збоку», точку зору Іншого, позицію спостерігача інонаціонального. Саме тому, як стверджує дослідник, у погляді оповідача на Невський проспект і навіть у спостереженнях за Містом російського художника Піскарьова «знаходимо складову якщо не виражено національну, то регіональну <…> — у будь-якому випадку чужу» (Барабаш Ю.Я. Подтексты «петербургского текста» (-их, -ов) // Н.В. Гоголь: Загадка третьего тысячелетия: Первые Гоголевские чтения. — М., 2002. — С. 21). Більше того, «сторонній погляд» Гоголя не просто очужений, він іронічно-пародійний і скептично налаштований (що почасти маскується нарочитим захопленням), ба протиставлений масовій свідомості пересічного петербуржця. Зрештою саме болісним усвідомленням небезпечної для людини ілюзорності Петербурга завершується перша повість циклу: «О, не вірте цьому Невському проспекту!»

Тут варто придивитися уважніше до «проміжної ланки» міського тексту Гоголя — повісті «Коляска», в якій, за вдалим зауваженням В. Звиняцьковського, «петербурзька повість» набула «миргородського колориту» (Звиняцьковський В. «Нечувані історії» від Гоголя // Гоголь М. Всі повісті. — К., 2008. — С. 18). Близькість опису повітового містечка Б. до губернського міста N. із «Мертвих душ» очевидна. Анекдотичний сюжет про хвалька, котрий забув, що запросив на вечерю поважних господ, розгортається на тлі маленького патріархального, радше за все південного містечка, в якому відсутні будь-які значні споруди, а дощові патьоки на стінах глиняних будинків перетворюють його краєвиди на ряботіння «під колір бруду». Міський пейзаж не лише підкреслює сумовите існування своїх мешканців (уявлення про нього можна скласти, згадавши загальне пожвавлення, яке викликав приїзд у місто кавалерійського полку), а й наочно ілюструє «перехід побуту в характер людського буття» (Крутикова Н. Урбанистическая проблема в художественной прозе