Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Хлопці пройшли повз нас, і ніхто з них не звернув на нас уваги. Мимовільна посмішка зійшла з мого обличчя, давши місце злій гримасі.

– Іван? Кирило?! – крикнула їм у слід, але ті навіть не обернулися.

– Так ви що, Дем’янові? У вас же інші прізвища? – здивувалася Аліса.

– Ні, – промовила ми хором з сестрою. Схоже вона теж в шоку від того, що нас просто проігнорували.

– Гей! – скрикнула ображено Руслана, але я схопила її за руку. – Він навіть не привітався! Брат називається!

– Не треба, – помотала головою я, зупиняючи її від спроби їх догнати та можливо побити. 

– Чому? – здивувалася вона.

– Потім зрозумієш, – ухилилася від відповіді я.

– А, що це все означає? – влізла Аліса.

– Обізналася я, – роздратовано відповіла, ігноруючи її зацікавлений погляд.

– Що, правда? – закліпала очима Аліса.

– ТАК! – хором відповіли ми з сестрою, беручи мене під руку в знак підтримки. Вона повела мене кудись, напевне в столову, попутно розказуючи щось про роботу, яку вона для нас найшла. Так, так, я та сама богачка, що купила собі місце в університеті повинна працювати по ночах з сестрою, щоб заплатити за змінну квартиру.

–  Ви ж це теж відчули? – догнала нас Аліса, коли я уже намагалась відмовити сестру від ідеї працювати офіціанткою в клубі.

– Що? – не зрозуміла я.

– Коли вони поруч, – вона тицьнула пальцем у бік хлопців, які майже зникли з поля зору, – по шкірі одразу йдуть мурахи, і хочеться втекти та сховатися куди-небудь! Небезпечні вони типи! Про них такі плітки ходять!

– Які? – хором проговорили ми з сестрою.

– Кажуть, їхня сім'я дуже багата, але водночас і нещасна. Багато років тому в них померла дитина, а потім вони почали всиновлювати дітей. Вони володіють майже всім, що є в місті, навіть університет побудували, лише тому, що вони не захотіли посилати своїх дітей вчитися в інше місто. А ще я чула, що вони не люди!

– А хто? – знову хором із сестрою запитали, якщо я зі страхом, то сестра з іронією.

– Вампіри! – Аліса сказала це таким упевненим голосом, що ми ледь не вмерли з сестрою від сміху.

– Ти що фільмів надивилася? Які ще вампіри?! – витираючи сльози сміху, обняла і її Руслана.

– Але ж це правда! Вони навіть у справжньому замку живуть! – закивала впевнено Аліса.

– Ага, рожевому, – буркнула все ще шукаючи поглядом брата, який тепер вирішив удавати що мене не існує.

– Не кажи дурниць Аліса! – сміючись, підштовхнула нас у двері столової. – А то подумають, що з глузду з'їхала! Ходімо краще поїмо, я така голодна!

Хоч я й сміялася з сестрою, усередині все було натягнуто, як пружина. Цікаво, наскільки я збожеволіла, якщо вважаю, що маячні думки Аліси не такі вже й далекі від істини?