Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

 Він йде у своїх справах, а ми вирішуємо трохи прогулятись околицями й добре все тут роздивитись. Олеся вкотре мене дивує, коли невідомо звідки дістає пляшку хорошого вина й пропонує трішки розслабитись:

— Сумувати без нього ми точно не будемо, а от коли він помітить, що з його колекції дорогих вин зникла пляшка, сльозу точно пустить, — як завжди намагається змусити мене посміхатись подруга. 

 Давно в нас із нею не було таких дівочих посиденьок і я б була навіть щаслива відновити цю нашу маленьку традицію, якби голова не була зайнята зовсім іншим. Та зрештою зараз я ніяк не можу вплинути на потік подій, які нас можуть очікувати попереду, тому підтримую Олесю й дозволяю собі трохи забутись, прихоплюючи дорогою два келихи з обіднього столу.

— Ти невиправна! Сподіваюсь Даріус не повідриває нам голови.

— Він й так зібрався помирати, а з собою точно не забере, так навіщо добру пропадати, — продовжує викликати в мене все нові й нові посмішки.

 Розміщуємося з Олесею на альтанці неподалік будинку й вона розкорковує пляшку. Якби мені хотілось з нею зараз поділитись своїми переживаннями, та я прекрасно усвідомлюю, що це нічим мені не допоможе, а можливо навіть навпаки — тільки ускладнить все ще більше. Тому доводиться все тримати в собі. 

— Що тебе гнітить? Ти сьогодні сама на себе не схожа. Увесь день ходиш якась замислена, ніби зараз не тут зі мною, а літаєш десь серед хмар. Нехай Даріуса ти можеш обвести навколо пальця, та я тебе надто добре знаю, — здогадується Олеся про те, що я чогось недоговорюю. Від неї завжди було важко щось приховати.

— Я хвилююсь за Керана. Ми з ним зблизились і якщо він поверне Даріуса до пастки, сам зникне назавжди, а я цього найбільше боюся. Ця думка не дає мені покою ні вдень, ні вночі.

— Схоже хтось закохався. Шкода тільки, що з чоловіками нам ніколи не таланило. Хоча зараз я часто про це думаю й все більше переконуюсь, що це тільки на краще. Навіть уявити не можу як би склалось моє життя після перевтілення, якби у мене була своя сім'я. Я б могла їм нашкодити, а після ціле життя б жила з думкою про це, — з нотками приреченості роздумує в голос Олеся. Схоже її власне майбутнє хвилює не менше, ніж мене.

— Якщо Даріус має рацію, ти ще матимеш можливість завести сім'ю.

— Для цього тобі доведеться його прикінчити, а я не хочу, щоб ти жила із цим. Тому краще не забігати наперед, а намагатись проживати кожен день, як останній, що ми зараз й спробуємо зробити, — з посмішкою підіймає свій келих.

— Ти невиправна оптимістка мені б в тебе повчитись. Тільки боюсь, що здоров'я не вистачить. Ти хоч не п’янієш, а мені вже вино добряче в голову вдарило.

 Компанія єдиної подруги допомагає трохи розслабитись і я навіть переконуюсь, що надто себе накручую. Можливо Даріус має рацію. Все-таки нас із Кераном розділяють тисячі кілометрів. З цією думкою й трішки захмелілою головою я повертаюсь до своєї гостьової кімнати після наших посиденьок й плюхаюсь на ліжко обличчям в подушки. Після келиха, другого, все сприймається трохи по-іншому й мені нарешті вдається трохи заспокоїтись, принаймні наскільки це взагалі можливо. І все б нічого, якби не нав'язливе відчуття чиєїсь присутності у кімнаті. Я не знаю як це пояснити, та в лічені секунди мене охоплює такий страх, що я різко зіскакую із ліжка й із тремтінням у тілі намагаюсь зрозуміти що є його причиною. Перша думка, що Даріус повернувся й вирішив на вечір навідатись до мене, та коли я помічаю силует у темному куті кімнати, усвідомлюю, що це — не він.