Платон - Апологія Сократа. Діалоги

Ф е д р. Ні, Сократе, клянусь Зевсом.

С о к р а т. Отже, соромлячись такого чоловіка і боячись Ерота, я хотів би своєю промовою, неначе джерельною водою, змити з себе всю цю морську солону гіркоту, яка наповнила наш слух. Раджу й Лісієві якомога скоріше написати про те, що за рівних інших умов треба радше виявляти більше прихильності закоханому, аніж незакоханому.

Ф е д р. Повір, що так воно й буде. [E] Якщо ти висловиш похвалу закоханому, то я неодмінно змушу Лісія написати твір про те ж саме.

С о к р а т. Вірю, поки ти залишатимешся таким, як зараз.

Ф е д р. Тоді говори сміливо!

С о к р а т. А де ж той хлопець, до якого я звертався з промовою? Нехай він і цього разу послухає, бо, не почувши її, він ще може поспішити виявити прихильність незакоханому в нього.

Ф е д р. Він цілком близько, біля тебе, завжди, як­що тільки ти цього забажаєш.

С о к р а т. Так от, прекрасний хлопче, запам’ятай собі, що [244] перша промова належала маррусійцеві Федру, сину Піфокла, а та, яку я зараз збираюсь виголосити, буде промовою гімерійця Стесіхора, сина Евфема. А гласить вона так:

Неправильною є та промова, яка стверджує, начебто, навіть при наявності закоханого, радше треба бути прихильнішим до незакоханого, бо той є у стані нестями, а цей — при здоровому глузді. Якби нестяма була злом, то це було б сказано правильно. Тим часом [B] ми завдячуємо нестямі дуже великі блага{237}, якщо вона дістається нам як Божий дар. Віщунка в Дельфах і жриці в Додоні{238}, як у суспільному житті, так і в приватному побуті, зробили у стані нестями багато доброго для Греції, а при здоровому глузді — мало що або взагалі нічого. Ми витрачали б час на загальновідоме, якби почали наводити Сивіллу{239} та інших, хто завдяки божественному дарові віщування чимало правдивого провістив багатьом людям і скерував їх на правильний шлях у майбутньому. А от на що варто посилатись, так це на те, що стародавні люди, надаючи назви предметам, не вважали нестяму чимсь негожим і ганебним. [C] У супротивному разі не назвали б «манічним» чудове мистецтво, яке дозволяє заглянути у майбутнє{240}. Видно, вони вважали, що нестяма — це щось прекрасне, оскільки вона виникає з Божої волі. Маючи це на увазі, вони й надали їй таку назву. А наші сучасники, вставивши літеру «т», називають мистецтво віщування «мантичним». Подібно ж і той вид віщування, за допомогою якого високомудрі люди намагаються розгадати майбутнє через пташиний політ та інші знамення, стародавні люди називали «ойоноістикою», [D] тобто ворожінням через вживання розуму, тому що їх розгадування дозволяє людському розумові проникати в майбутні події і знати їх. А наші сучасники називають це просто «ойоністикою», тобто птаховорожінням з омегою задля важливості. Так от, наскільки віщування — саме слово й дія — досконаліше і поважніше від птаховорожіння, настільки, за свідченням стародавніх, нестяма прекрасніша від розсудливості, бо та походить від Бога, а ця властива людям. Бувало, що хвороби і найбільші нещастя з Божого гніву, який тяжів із давніх-давен над деякими родами, зникали завдяки нестямі, котра звідкись з’являлась і провіщала тим, кому потрібно. [E] Нестяма спонукувала вдаватись до молитов перед богами і служіння їм, що призводило до очищення від гріхів і посвячення в таїнства. А це охороняло від бід і тепер, і в майбутньому того, кого опановувала нестяма, приносячи звільнення від лиха справді нестямним і одержимим.

[245] Третій вид одержимості і нестями походить від Муз і, полонивши ніжну й чисту душу, призводить її до вакхічного стану. Він виливається у пісні та інші роди поезії і, вихваляючи незліченні діяння предків, виховує потомків. Але хто підходить до порога поезії без натхнення, посланого Музами, і переконаний, що стане неабияким поетом завдяки вишколові, той є посереднім поетом, а твори такого розсудливого будуть затьмарені творчістю одержимих.

[B] Ось скільки, а то й більше міг би я навести благ, що їх приносить нестяма, послана богами. Отже, ми не повинні боятись її, і хай нас не спантеличить і не залякає жодна промова, якщо вона не доведе, що в дружбі треба віддавати перевагу розсудливому перед охопленим поривом. Нехай перемога буде за тими, хто це доведе, а також і те, що боги посилають любов не на користь закоханого і його улюбленця. А ми, навпаки, повинні довести протилежне, а саме, що [C] боги посилають нестяму як найбільше щастя. Такому доказові не ймуть віри мудрагелі, зате повірять розумні люди. Насамперед потрібно вникнути в справжню природу божественної і людської душі й розглянути, що вона відчуває, що творить. А початок доведення такий.

Кожна душа безсмертна{241}. Адже те, що вічно рухається, безсмертне, а те, що рухає щось інше і урухомлюється чимсь іншим, перериває рух і зовсім припиняє життя. Тільки те, що рухає саме себе, не слабне і ніколи не перестає рухатись, будучи джерелом і початком руху для всього іншого, що рухається. [D] А початок не виникає. З початку неодмінно повинно виникати все, що виникає, а сам він ні з чого не виникає. Якби початок з чогось виникав, то він не був би початком. Однак оскільки він не виникає, то й ніяким чином не може підлягати знищенню. Якби початок загинув, то він уже ніколи не міг би виникнути з чогось і ніщо інше не виникало б із початку. Отже, початок руху — це те, що рухає саме себе. Він не може ні загинути, ні виникнути, [E] бо й небо, і вся природа завалилися б і зупинились. І тоді не було б нічого, від чого вони, урухомлені, могли б виникнути. Отже, коли виявляється, що безсмертним є те, що саме собою рухається, то можна цілком сміливо стверджувати те ж саме про суть і поняття душі. Бо кожне тіло, яке урухомлюється ззовні, — бездушне, а те, яке урухомлюється зсередини, саме собою — наділене душею, бо такою є природа душі. Якщо й справді те, що рухає саме себе, є нічим іншим, як душею, то виходить, що душа не може виникати і є безсмертною.

Про безсмертя душі сказано достатньо. А щодо її сутності слід відзначити таке: потрібне божественне і ретельне дослідження того, якою вона є взагалі й якою зокрема, але досить короткого і доступного викладу про те, до чого вона подібна. Так і будемо говорити.

Порівняймо душу з воєдино злитою силою запряжених у колісницю крилатих коней та візника. У богів коні й візники всі добірні й шляхетного роду, а в інших різнорідні. А в людей править запрягом цей же візничий, причому один з його коней прекрасний,