Тонке Драгт - Лист до короля

що є розпорядження оточити ратушу. Мені це видалося дивним, я дослухався. Почув небагато, однак і цього було досить.

— Про що ж вони говорили?

— Щось про хлопця зі сходу, з-за гір, не молодше чотирнадцяти й не старше вісімнадцяти років. Щоб його не проґавити. Я запідозрив недобре, тож і влаштував увесь цей гармидер, а вони прожогом кинулися за мною!

— А потім? Що вони зробили з тобою, коли спіймали?

— Я попався через власне недоумство! Вони притяг-ли мене в підземелля під ратушею. Так, підземелля. Воно страшенно велике, але там зовсім не так гарно, як нагорі... сиро й темно. Жбурнули мене на долівку, потім туди прийшов бурмистер і наказав: «Давай-но його сюди!» Я вдав дурника й запитав: «Кого?» Він розлютився, але ще дужче розгнівався, коли зрозумів, що в мене нічого немає. принаймні, немає нічого такого, що цікавить його. Не треба мені дякувати. Я ж пішов з тобою, щоб допомагати! До того ж, це захопливо — вскочити в таку халепу, якщо після цього смачно пригощають і взагалі все добре завершується.

Тіурі засміявся. Потім знову став серйозним і запитав:

— Але що тепер? Ми поспішаємо, однак завтра доведеться стирчати тут, пояснювати й свідчити. І нічого з цим не вдієш!

— А якщо все розповісти магістрові Дирвіну?

— Я про це думав. Доведеться розповісти, якщо він нас затримуватиме. Ліпше б, звісно, не розповідати. Це ж таємниця. І довіряти її не варто нікому. Коли вже сам бурмистер виявився пов’язаним зі шпигунами! Хто знає, скільки тут ще таких? А ми й без того опинилися в Данґрії занадто вже на видноті.

— Це через мене. Ти мав іти далі, а мене лишити і визволити пізніше.

— Ні! — заперечив Тіурі. — Цього я ніколи не зробив би. Тільки завдяки тобі мені пощастило зберегти текст листа. Але я хочу, аби ми негайно вирушили далі. — Він на мить замислився: — Доведеться все розповісти магістрові Дирвіну. Йому одному. Може, пощастить поговорити з ним ще сьогодні ввечері.

У двері постукали.

— Увійдіть! — озвався Тіурі.

Це був Ірувен.

— Ще не полягали? — запитав він, причиняючи за собою двері. — Так я й думав.

— Сідайте, — запросив Тіурі. — Я вкотре хочу подякувати вам за допомогу. Без вас не вдалося б звільнити Паккі.

— Так, — підтвердив Паккі. — Я вам також вдячний тисячу разів!

— Добре-добре, — усміхнувся старий. Він сів і, переводячи погляд з одного на другого, спитав:

— А тепер ви хочете якомога швидше піти з міста? Так от, один мій друг — стражник — стоїть біля північної малої брами і вартує з десятої до другої ночі. Тож можете без затримки залишити Данґрію.

Юнаки здивовано поглянули на нього.

— Ви хочете допомогти нам піти? — не міг повірити Тіурі.

— Звісно. Я зрозумів, що ви поспішаєте. А якщо ви залишитесь, то затримаєтеся надовго. Я знаю це напевно. Засідання Ради, запитання, пояснення, додаткові запитання, докази. Усе це багатослівно й забарно. Магістер Дирвін дуже хороша людина, я тішуся, що він увійшов до Ради, але, як я вже сказав, нагальні справи мають вирішуватися позачергово.

— Ми дуже раді, що ви готові нам допомогти, — обізвався Тіурі. — Але як ви здогадалися, що в нас термінова справа?

— Мені так здалося, а коли в мене про щось з’являється думка, то, зазвичай, так воно і є. вибачте мені за ці слова. Ви прийшли сюди, маючи щось на меті, і мій внутрішній голос підказує, що це важливо для нас усіх, тож я мушу допомогти у вашому призначенні.

— Дякуємо, — мовив Тіурі. — То коли ми зможемо йти?

— Щойно повечеряєте — і ми вийдемо через задні двері, ніхто й не помітить.

— Я вже наївся, — сказав Паккі. — Більше не можу ані шматочка.

— Тоді лишилася ще одна справа, — заявив Тіурі. — Я маю заплатити за їжу й кімнату. Ви можете передати гроші трактирнику?

Юнак потягнувся було за гаманцем, що висів на поясі, але той зник!

— Ну й осел! — простогнав Ірувен. — Ти ще й від крадіїв не вберігся!

— От лихо! — бідкався Тіурі. — Що ж тепер робити?!

— Не переймайся. Усе буде сплачено, я позичу в когось трохи грошенят.

— Забагато клопоту ми вам завдаємо. У тебе є гроші, Паккі?

— Один мідний гріш.

— Бережи його на щастя, — усміхнувся Ірувен. — Нема чого тривожитися через дрібниці. Ходімо! Утім, я сподіваюся розшукати тих злодюжок, що поцупили твого гаманця! Це, звісно, сталося в тій метушні. Так, нині Данґрія геть не та, що раніш.

— А якою ж вона була раніше? — запитав Паккі, підводячись.

— Такою, якою скоро знову стане. Зажди-но, ось оберемо нового бурмістра — і лицарі короля тут буватимуть частіше. Ну то що, ходімо?

— Що ж на це скаже магістер Дирвін? — озвучив свою думку Тіурі.

— Розсердиться, звісно. Але ненадовго, у нього й без цього надто багато справ. Я чув, він уже складає всілякі плани. Завтра вранці, наприклад, відправляє посланця до короля Унавена.

— Посланця до короля? — перепитав Тіурі.

Ірувен пильно поглянув на юнака.

— Так, посланця до короля. Чи, можливо, це не потрібно?

— Чому?

— Може так бути, що посланець уже йде. Ти, скажімо.

— Так, — мовив Тіурі тихенько. — Ми їдемо до короля Унавена.

— Що ж, тоді ходімо швидше. Завтра я сам поговорю з паном Дирвіном. А за ніч ви встигнете подолати чималенько шляху.

Вони йшли принишклими міськими вулицями до брами, біля якої вартував друг Ірувена. Дорогою зустріли кількох озброєних вершників.

Ірувен наказав хлопцям залишатися позаду, а сам зупинив вершників і почав з ними говорити. Виявилося, що їх відрядили для посилення охорони в’їздів до міста.

— Нікому не дозволяється залишати місто, — розповідали вони. — Розпорядження магістра Дирвіна від імені Ради.

Щойно вершники поїхали, Ірувен поквапив:

— Тепер поспішаймо! До малої брами вони підійдуть в останню чергу. Ми повинні бути там, перш ніж прибуде підкріплення.

Вони вчасно дісталися воріт, проте прощатися довелося поспіхом. Паккі й Тіурі вкотре подякували старому за допомогу, вартовий відчинив браму — і юнаки полишили Данґрію, аби продовжити свою мандрівку на захід.

7. Райдужна річка. Мито.

Тіурі й Паккі йшли всю ніч, аби якомога швидше