Тонке Драгт - Лист до короля

Тіурі непомітно залишив залу, вийшов з палацу, скочив на Арданвена і поїхав порожніми вулицями до міської брами.

Юнак стояв навколішках на кам’яній долівці церкви й дивився на полум’я свічки перед собою. Тепер все, що він пережив, видавалося йому сном. Зараз він озирнеться і побачить своїх друзів: Армана, Фолдо, Ві-лмо і Джузеппе. І тоді зрозуміє, що голос, який просить його відчинити двері, він уявив, так само, як і все, що сталося потім.

Проте, коли юнак озирнувся, він усе ще був один, а над вівтарем висів його білий щит.

Ні, усе це трапилося насправді. Тіурі, який пильнував у церкві цієї ночі, був не схожий на того, колишнього Тіурі. Тепер він зрозумів, що означає — бути лицарем. І це був лише початок. Усе, що довелося пройти, він вважав випробуванням. Юнак думав про те, що йому довелося зазнати, про людей, яких зустрів, про нових друзів. Він також думав про майбутнє і присягався, що намагатиметься стати хорошим лицарем.

Так він провів ніч і підвівся з колін, лише коли перші промені сонця засвітилися й засяяли у вікнах церкви.

8. Зустріч на сході сонця

Тіурі вийшов з церкви, де на нього терпляче очікував вірний Арданвен. Сонце стояло за вежами міста, яке ранковому світлі було майже таким прекрасним, як і Унавенстадт.

Тіурі скочив на Арданвена і повільно поїхав схилом. Коли він майже спустився, то помітив хлопця, який наближався західною дорогою, бідно вдягненого, але з мечем на поясі.

«Схожий на Паккі», — подумав Тіурі. І як же він здивувався, коли зрозумів, що це справді Паккі!

Паккі зупинився, приклав руку до чола і роздивлявся місто. Тіурі він не помітив.

Тіурі відпустив повід і щодуху помчав до нього. Проте Паккі не одразу впізнав товариша і злякано відскочив від нього.

— Паккі! — гукнув Тіурі. — Паккі!

Він зіскочив з коня.

— Тіурі. ти! — скрикнув вкрай здивований Паккі.

Друзі в захваті тиснули один одному руки і поплескували один одного по плечах.

— Це справді ти! — не міг заспокоїтися Паккі. — А я думав — лицар якийсь. Чи ти тепер теж лицар?

— Так, так. Але як же ти тут опинився?

— Я передумав, — знітився Паккі. — Я хотів. я б хотів. я б краще хотів стати твоїм зброєносцем.

— Зброєносцем, — повторив Тіурі. — Ти був мені другом, супутником, провідником і коли-небудь — хтозна — станеш лицарем короля.

— Ну, це вже ти загнув! — вигукнув Паккі. — Я хочу бути лише твоїм другом і зброєносцем. Якщо, звісно, тобі потрібен.

— Я не хочу нікого іншого, окрім тебе.

— Яким же ти став! — радів Паккі, із захопленням оглядаючи його з голови до ніг. — Я й не впізнав тебе одразу! Можна називати тебе так само, як і раніше: Тіурі?

— Наскубу вуха, якщо назвеш якось інакше, — засміявся Тіурі.

— І в тебе білий щит! Чому? Я гадав, що білого щита носять лише лицарі Унавена.

— Розповім тобі потім.

— Це і є твій вороний? — запитав Паккі, ніжно погладжуючи Арданвена.

— Так. І він не буде заперечувати, якщо й ти на ньому проїдешся. А тепер розкажи-но мені, як ти так швидко дістався сюди. Коли передумав і чому?

— Я дуже скоро пошкодував. Ішов нагору — до Мена-уреса — і при кожнім кроці думав: «Тепер відстань між нами збільшується і збільшується.» І коли вже був на горі і почав робити якісь повсякденні речі й думати, то раптом усвідомив: я шкодую, що залишився! І одразу сказав про це Менауресу. А він засміявся: «Я знав це. Біжи за ним мерщій!»

— Чому ж він не сказав цього одразу?

— Я його теж запитав. Знаєш, що він відповів? «Бо тепер ти точно знаєш, що хочеш бути з Тіурі, хоч би як сумував за горами». Тут він, звісно, мав рацію. Бачиш, лише після того, як ми розсталися, мої сумніви розвіялися. Тоді я попрощався з Менауресом і щодуху помчав униз. Ох, як же я поспішав! За день уже був у замку Містеринат. Пригадав, що ти мені про нього казав, тож завітав до них і розпитав, звісно, чи знають вони щось про тебе. Я їх усіх бачив: і герцога, і його дружину, і доньку. Юна панянка й насправді приємна і дуже гарна. Гадаю, ти їй подобаєшся, — Паккі усміхнувся й поглянув на друга. — А вона тобі?

— Звісно, — трохи зашарівся Тіурі.

Паккі знову засміявся.

— Вони були дуже добрі і все про тебе розповіли і навіть коня дали. Один зі зброєносців довгенько супроводжував мене, аби згодом відвести коня назад. Я йшов пішки лише наприкінці, і зовсім недовго. Ось і все. Тепер ти розповідай, як дійшов і що сказав тобі король Дагонат.

— Зачекай, спершу ходімо зі мною до міста. Там я познайомлю тебе з батьками, з лицарями Дагоната й із самим королем.

— А тоді?

— А тоді побачимо. Справа для нас неодмінно знайдеться.

І Тіурі разом з Паккі, ведучи Арданвена за повід, повільно пішли на схід, до столиці короля Дагоната.