Тонке Драгт - Лист до короля

Історія, про яку піде мова в цій книжці, сталася давним-давно, за часів королів та лицарів, коли найголовнішими в житті були любов і дружба.
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.

ISBN 978-617-7314-53-9
© Tonke Dragt 1962, Uitgeverij Leopold, Amsterdam
© Netflix 2020 (малюнок суперобкладинки), використовується з дозволу.
© Лого використовується з дозволу Netflix, Inc.
© nathanburtondesign.com (обкладинка)
© Видавництво «НАІРІ», Київ, 2020

Тонке Драгт

Лист до короля

Вступ. Лицарі короля Дагоната

Ця історія сталася за часів лицарства у двох королівствах: країною короля Дагоната, що на схід від Великих гір, та королівством Унавена, що на захід від Великих гір. Столиці їхні йменовані на честь своїх суверенів: Дагонатбург та Унавенстадт.

У книжці йдеться про ще одну країну, але що це за країна, я розповім вам трохи згодом.

Розпочинається наша розповідь з королівства Дагоната. Я виписала два уривки зі старовинної книжки, аби спершу ви дізналися трохи про нього та про тамтешніх лицарів.

«Наш король Дагонат — могутній король. Правління його воістину є взірцем мудрості та поваги до законів, а королівство його велике та прекрасне. Пагорбкуваті землі перемежовуються луками, широкими річками та родючими ланами. Північний кордон королівства проходить уздовж Великих гір, та на західному кордоні гори набагато вищі. За ними розташоване королівство Унавена, і про нього наші менестрелі співають дивовижних пісень. На південному та східному кордонах гір немає, і звідти на нас часом нападають вороги, що заздрять багатствам нашого королівства. Проте нікому й ніколи не вдалося поневолити нашу країну, адже лицарі короля охороняють та відважно захищають її кордони. Добре живеться тут людям, мир та злагода панують у нас.

Сильні та відважні лицарі служать королю Дагона-ту, допомагають йому правити державою та підтримувати в ній лад та безпеку. Багато хто з них усім відомі: хто не чув імен лицарів Фартумара, Тіурі Хороброго, Ристридина з Півдня... Та хіба всіх перелічиш! Більшості своїх лицарів король подарував землі, де вони правлять його іменем. За першим покликом суверена мусять вони разом зі своїми воїнами приходити йому на допомогу. Дехто з лицарів своєї землі не має: лицарі — це зазвичай юнаки, ті, що в майбутньому успадкують землі своїх батьків.

Але є й мандрівні лицарі, які подорожують усією країною, наймаючись на службу до різних князів, охороняють кордони або вирушають за межі королівства, аби згодом розповідати королю про побачене в інших краях та про те, що відбувається за межами його володінь.

Чимало лицарів у короля Дагоната, проте стати одним із них нелегко. Той, хто бажає здобути це звання, мусить довести, що він гідний такої честі. На нього чекають важкі випробування: спершу він служить зброєносцем у досвідченого лицаря, потім — рік у королівському війську. Замало добре володіти зброєю та вміти ще багато чого, треба довести свою вірність, чесність, відвагу та готовність завжди прийти на допомогу. Він має бути лицарем в усьому».

«Що чотири роки, улітку, король Дагонат скликає всіх своїх лицарів. Сім днів живуть вони в столиці та доповідають королю про те, що відбувається в різних кінцях королівства та що саме вони здійснили для його блага.

Водночас у День літнього сонцевороту обраних королем юнаків урочисто посвячують у лицарі.

Це — видатний день! Після церемонії посвячення відбувається служба в кафедральному соборі, потім — обід у палаці та розкішна кінна хода, у якій беруть участь усі лицарі при повному військовому спорядженні, з родовими гербами на щитах. Очолюють ходу щойно посвячені лицарі, й звідусіль збирається люд, щоб подивитися на неї. Після ходи розпочинається свято — не лише в палаці, а й на вулицях міста. На ринковій площі влаштовують ярмарок, повсюди лунає музика, люди танцюють, співають, а коли стемніє — запалюють смолоскипи, аби при світлі продовжувати веселощі. На ранок король скликає лицарів до палацу, і новонас-тавлені лицарі з’являються до нього на рівних правах зі старшими. А наступного дня всі вони беруть участь у великому турнірі, який більшість вважає головною подією святкового тижня. Та й де ще можна побачити стільки розкошів, мужності та спритності водночас!

Утім, перш ніж настане черга цього пишного свята, молоді лицарі мають пройти ще одне випробування. Перед обрядом посвячення вони протягом доби повинні дотримуватися посту: не можуть торкатися наїдків та напоїв. А ніч напередодні проводять у маленькій церкві-капличці поза міськими мурами: кладуть свої мечі перед вівтарем, а самі, вбрані в білосніжні строї, обмірковують велику справу, якій вирішили присвятити своє життя. Подумки присягають вони бути вірними паладинами своєму королю та Вітчизні, присягають бути чесними та служити добру.

Усю ніч мають вони думати й молитися, аби стало їм сил для виконання обов’язку. Не можна ані спати, ані розмовляти, ані дослухатися до того, що відбувається поза стінами церкви, до сьомої години ранку, доки не прийдуть по них королівські посланці».

Саме такої ночі у невеличкій церкві, що на пагорбі біля стін Дагонатбурга, починається наша історія. П’ятеро юнаків очікують там на посвяту в лицарі: Ві-лмо, Фолдо, Джузеппе, Арман і Тіурі. Тіурі — наймолодший, йому щойно виповнилося шістнадцять.

Частина перша. Доручення

1. Безсонна ніч у каплиці

Тіурі стояв навколішках на кам’яній підлозі церкви та не зводив очей з блідого полум’я свічки, що ледь жевріла перед ним.

Котра година зараз може бути? Він мав серйозно обміркувати обов’язки служіння, якому присвятить себе, коли стане лицарем, але його думки завжди десь блукали. Іноді юнак узагалі ні про що не думав. Він запитував себе, чи відчувають його друзі те саме, що й він.

Потайки він покосився на Фолдо й Армана, потім — на Вілмо та Джузеппе. Фолдо й Вілмо зосереджено дивилися на свої свічки, Арман сховав обличчя в долонях.

Джузеппе сидів рівно, звівши очі вгору, але раптом повернувся і глянув просто у вічі Тіурі. Їхні погляди зустрілись і певний час вони дивились один на одного, доки Тіурі не відвів погляд і знову не зосередився на полум’ї свічки.

Про що думає Джузеппе?

Вілмо ворухнувся, торкнувши носаком черевика підлогу. Усі разом обернулися, і Вілмо, неначе засоромившись, потупив очі.

«Яка неймовірна тиша, — подумав Тіурі. — Ніколи не чув такої. Я чую лише наше дихання та, можливо, якщо прислухаюсь, — почую биття свого серця...»

Розмовляти не дозволялося. За всю ніч не можна вимовити ані слова, навіть якщо хтось постукає у двері. Юнаки власноруч їх замкнули і самі ж мають їх відчинити лицарям короля Дагоната, коли ті о сьомій ранку прийдуть по них.

Завтра зранку! Тіурі здавалося, що він бачить святковий похід лицарів на гарно вбраних конях, різнокольорові щити та прапори з гербами, що тріпочуть на вітрі. Бачив він і себе — на баскому коні, у блискучих латах, з пишним пір’ям на шоломі.

Він