Тонке Драгт - Лист до короля

— З твоїх друзів тільки вони й залишилися ще в місті. Вілмо повернувся до володінь свого батька, а Фолдо прямує з дорученням на південь. Зі старших лицарів також небагато хто є тут, та й ми з матір’ю найближчим часом поїдемо. Ми відкладали повернення в Тейу-рі, бо очікували новин від тебе.

Замок Тейурі! Враз Тіурі страшенно захотілося побачити батьківський дім, де він не був уже понад рік. Юнак запитував себе, що з ним тепер станеться. Чи повинен він залишатися на службі в короля, як і раніше? І тут йому спало на думку інше бажання, — а можливо, йому дозволять з’їздити знову до Унавенстадта, найкрасивішого міста у світі, на Білій річці, неподалік моря, на заході!

Столи були накриті в Малій залі, де король зазвичай зустрічався зі своїми лицарями. Та все ж зала була досить велика і дуже красива, обрамлена колонами. Зброєносці вішали на них щити лицарів, які заходили до зали. Тіурі повісив щит батька на призначене для нього місце, а сам залишився стояти біля стіни. Але його вже помітили. Арман і Джузеппе, у повному лицарському спорядженні, як і належить лицарям, підійшли до нього привітатися; їхні молоді, радісні обличчя не змінилися.

— Ми чули, що ти повернувся, — сказали юнаки, тиснучи Тіурі руки, — але не були впевнені, чи це правда. Як справи?

— Добре, — засміявся Тіурі. — А вас мені й питати не треба, і так бачу!

Молоді лицарі дивилися на нього з цікавістю, але дещо ніяковіючи.

— Ти був далеко, так? — запитав нарешті Арман. — Я бачив, як ти вислизнув тієї ночі.

— Чому ти це зробив? — запитав Джузеппе.

— Потайки пішов?

— Так. Це ж було нерозумно.

— Він точно не зробив би цього просто так, — роздратувався Арман.

Тіурі знов усміхнувся. Арман завжди був йому справжнім другом.

— Я зробив це не просто так, — підтвердив він.

Цієї миті управитель запросив гостей займати місця за столами. І оголосив, що незабаром з’явиться король.

— Ходімо, — покликав Арман Тіурі.

Той заперечно похитав головою. За таких випадків тільки лицарі та їхні дружини сиділи за столами. Він же досі належав до зброєносців та слуг. До них він і рушив, аби привітатися з деякими старими знайомими. Проте управитель зупинив його:

— Тіурі, син Тіурі, ваше місце там.

— За столом?! — здивувався юнак. — Ні, Мелдо, це помилка.

— Ваше місце за столом, — повторив управитель, -між лицарем Арманом і лицарем Джузеппе. Така воля короля.

Тіурі більше не міг опиратися, бо звуки сурми вже сповістили про прихід короля.

Отже, юнак став між лицарями та їхніми дружинами біля великих столів, що стояли підковою. Коли увійшов король, він вклонився і чекав, допоки той привітається з усіма гостями і сяде на своє місце: лише тоді всім можна буде сісти.

А втім, король Дагонат залишився стояти, обводячи очима присутніх. Його погляд затримався й на Тіурі, і той відчув себе ніяково, вважаючи, що займає місце не по праву.

Але король, привітавшись з усіма, мовив:

— Ви, мабуть, помітили молодого лицаря, що вперше запрошений до столу... наймолодшого серед вас. Йому — моє особливе вітання. Ласкаво просимо, лицарю Тіурі, син Тіурі!

Тіурі здивовано поглянув на нього.

Король Дагонат засміявся.

— Погляньте, як він на мене зараз дивиться! — голосно сказав король. — Лицарю Тіурі, ласкаво просимо! Підійди ближче, щоб ми могли привітати один одного як належить і скріпити цим вітанням мої слова.

Тіурі підкорився.

— Ваша Величносте, — почав юнак, стоячи перед королем, — пробачте, але я думав.

— Ти думав, я не хочу посвятити тебе в лицарі, -усміхнувся король, та враз став серйозним і продовжив: — Ти неправильно зрозумів мене, Тіурі, хоча маю тобі сказати, що навмисне намагався ввести тебе в оману. Я хотів, аби це стало твоїм переконанням, що ти вчинив би так само, як і тоді, хоча це могло б навіть тобі зашкодити.

— О, — прошепотів Тіурі.

— Те, що я сказав, що не хочу посвятити тебе в лицарі, насправді має іншу причину, — провадив далі король. — У цьому ритуалі вже, власне, немає потреби. Якби ти не відгукнувся на прохання про допомогу, то зараз був би лицарем. Але тепер, коли ти це зробив, коли виконав доручення, дотримавши обіцянку лицареві Едвінему, чи не лицар ти тепер? Тебе не було посвячено, але ти виявив себе справжнім лицарем. І сам посвятив себе в лицарі, Тіурі, й від того, що я торкнуся мечем твоєї шиї, ти не станеш більшим лицарем!

Залою пронісся гомін. Тіурі дивився на короля, зворушений і здивований, розчулений, гордий і радісний водночас.

— Дай мені свого меча! — наказав король.

Тіурі подав йому меча.

— Ставай на коліно.

Тіурі підкорився.

Король торкнувся пласкою стороною меча його шиї і звелів:

— Підведіться, лицарю Тіурі!

Коли Тіурі підвівся, король сам пристібнув його меча і поцілував, як годилося. Потім подав знак одному зі слуг, і той приніс щит, білий, наче сніг.

— Лицарю Тіурі, — мовив король, — зараз ви присягнете вірно служити мені. Але на прохання короля Уна-вена я дарую вам білий щит — як ознаку ваших заслуг перед королівством Унавена та в пам’ять про лицаря, чиє доручення ви виконали.

Тіурі взяв щита і тремтячим голосом проказав присягу, якої має дотримуватися кожний молодий лицар:

— Я присягаю як лицар служити вірно вам, і вашим підданим, і кожному, хто попросить моєї допомоги. Присягаю використовувати мого меча лише на благо й проти зла і прикривати моїм щитом тих, хто слабший за мене.

Тут усі присутні почали вигукувати:

— Хай живе Тіурі, Лицар з Білим Щитом!

Але Тіурі схилив голову, бо очі його були повні сліз.

Тепер можна було розпочинати трапезу. Слуги й зброєносці розносили тарелі й наповнювали келихи вином. Тіурі бачив багато звернених до нього облич: радісних, здивованих, зацікавлених. Він не сів до столу, а пошепки звернувся до короля:

— Ваша Величносте, чи можу я вас запитати?

— Про що, лицарю Тіурі?

— Чи не дозволите ви мені піти? — голос Тіурі звучав так тихо, що лише король міг його почути.

— Чому? — теж дуже тихо запитав король.

— Ваша Величносте. але ж я перервав нічне пильнування, тоді в церкві. — почав Тіурі.

На щастя, король його зрозумів.

— Іди, Тіурі, — мовив він лагідно.