Тонке Драгт - Лист до короля

як сталося так, що він покинув каплицю замість пильнувати до сьомої ранку.

— Незнайомець просив мене про допомогу, і я не міг відмовити. А потім я присягнув лицареві Едвінему доправити листа й мусив дотриматися присяги.

Король Дагонат мовчки слухав.

— Усе це правда, — промовив він нарешті. — Чи багато зусиль довелося тобі докласти, аби виконати доручення?

— Часом — так. Але мені всі допомагали.

Король постукав пальцем по листу, якого тримав у руці.

— Король Унавен написав мені про це. — Він знову поглянув на Тіурі. — Ти отримав меча та персня і повернувся на чудовому коні, але поки що ти не лицар.

— Н-ні, Ваша Величносте.

Тіурі не знав, що й думати. Чи схвалив король його вчинок?

На устах короля грала усмішка, але він деякий час мовчав. Тіурі мовчав теж.

— Так, — мовив король нарешті, — більше нічого не маєш мені розповісти чи сказати?

— Ні, Ваша Величносте.

Що він міг ще сказати? Не переповідати ж знову всі свої пригоди. Він повідомив все, що король мусив знати.

— І нема про що попросити, Тіурі, син Тіурі?

Так, у Тіурі було про що попросити!

— Ваша Величносте. — почав він, затинаючись, -Ви щойно сказали, що... я... ще не лицар. Чи можна б... щоб. чи посвятите ви мене в лицарі?

Король Дагонат підвівся зі свого трону.

— Посвятити в лицарі? — повторив він повільно. -Ти покинув каплицю напередодні посвяти. Пішов з власної волі. Ти думаєш, що тепер, більш аніж через півтора місяці по тому, я зроблю вигляд, начебто нічого не трапилося? День літнього сонцевороту давно минув. Чому ти хочеш, щоб я зробив тебе лицарем?

— Я... я сподіваюсь, що ви захочете це зробити, — затинаючись, промимрив Тіурі.

— Один раз на чотири роки відбираються юнаки на посвяту в лицарі. Заздалегідь вони проходять особливі випробування і мають відповідати багатьом правилам. І одне з них — провести цілу ніч напередодні у мовчанні та роздумах, не дослухаючись до голосів ззовні. Якщо вони не захочуть чи не зможуть це зробити, то порушують правило й тим самим доводять, що не готові стати лицарями. Так трапилося з тобою, Тіурі.

— Але. — почав був Тіурі. Він хотів сказати: «Я не міг інакше вчинити», але більше нічого вимовити не зміг.

— Скажи чесно, Тіурі, — вів далі король, — якби тобі знову дали можливість провести ніч у каплиці і якби тебе знову покликали й попросили про допомогу. Як би ти вчинив?

Тіурі поглянув на нього. Він раптом цілковито заспокоївся.

— Вчинив би так само.

— Отож бо. Ти вчинив би саме так, знаючи про наслідки цього вчинку. І ти примирився б з ними?

Тіурі підняв голову і відповів чітко і ясно:

— Так, Ваша Величносте.

— Хоча це й означало б, що тебе не буде посвячено в лицарі?

— Хоча це й означало б, що мене не буде посвячено в лицарі, — повторив Тіурі твердо.

Король Дагонат кивнув:

— Тепер можеш іти, Тіурі. Сьогодні ввечері очікую тебе в палаці. Ти все ще маєш обов’язки, і не тільки тому, що я твій король, а й тому, що ти все ще мій зброєносець.

Тіурі вклонився і вийшов.

Вийшовши з палацу, юнак знову повернувся до трактиру, де на нього чекала мати. Батько повернувся пізніше, і Тіурі довелося знову розповідати про свої пригоди, але розмова з королем Дагонатом не йшла йому з голови. Тепер він усвідомив, що останні кілька днів у глибині душі сподівався на те, що король посвятить його в лицарі. Та злостиві слова Кобри все-таки справдилися.

— Що з тобою? — перервала його мати.

— Тіурі, напевно, втомився, — зауважив батько. — Він стільки пережив за короткий час, що має заново звикнути до того, що він тут, з нами.

«Чи повинен я їм це сказати?» — подумав Тіурі. Він, власне, хотів би розповісти, бо відчував, що батьки пишаються ним. Можливо, вони б йому поспівчували, вважаючи рішення короля несправедливим, хоча він і не був впевнений у тому, бо батько високо цінував короля і вважав його волю законом.

Та Тіурі нічого не сказав батькам, він спочатку хотів сам розібратися зі своїми думками, що були заплутані та суперечливі. Окрім того, вони скоро й так дізнаються, що він поки що не буде лицарем.

Опівдні він більше вже не міг сидіти в трактирі і, осідлавши Арданвена, поїхав за місто, аби про все спокійно поміркувати.

Тіурі не шкодував, що пішов тієї літньої ночі з церкви, бо в разі потреби знову вчинив би так само. Проте й король Дагонат має рацію: він мусить змиритися з наслідками свого вчинку. І має залишатися собою, замість того щоб стати лицарем. Він думав про короля Дагоната. Його ставлення розчарувало Тіурі. А як вчинив би на місці його короля король Унавен?

Ні, не можна так думати. Дагонат — його король, і він зобов’язаний підкорятися рішенням свого короля. Дагонат суворий, але справедливий. Цілком можливо, що він і схвалює вчинок Тіурі, але вважає, що юнак має прийняти наслідки.

Тіурі зупинив коня і дивився на місто. День хилився до вечора — час повертатися. Прогулянка пішла йому на користь — він заспокоївся і прийняв своє розчарування. На зворотному шляху йому пригадалися слова Тирилло: «Не потрібен ані меч, ані щит, щоб бути істинним лицарем».

— Ось воно! — вимовив він до себе. — Не має значення, лицар я чи ні. Я — Тіурі і завжди можу творити добро.

7. Лицар з Білим Щитом

У трактирі його з нетерпінням чекали батьки. Король Дагонат давав у палаці обід, на якому вони мали бути присутніми. А також усі лицарі, що були в місті, зі своїми дружинами і зброєносцями.

— Король очікує й на тебе, — сказав лицар Тіурі синові.

— Знаю.

— Візьми свого меча, — нагадав батько, коли вони вже готові були виходити.

— Я ще не можу носити меч. Ви ж знаєте, що король не посвятить мене в лицарі.

— Знаю, — зауважив батько спокійно. — Але меч має бути при тобі, це твій обов’язок. І ось, візьми мого щита.

— Чи можу я знову бути вашим зброєносцем, батьку? — запитав Тіурі, беручи щит.

— Це вирішувати королю.

— А хто з лицарів там буде ввечері? Я бачив сьогодні вранці Армана й