Тонке Драгт - Лист до короля

залишити Данґрію далеко позаду й надолужити втрачений час. Було тихо, по дорозі їм ніхто не зустрічався, лише коли-не-коли юнаки неголосно перемовлялися; коли ніч минула, поволі примовкли. Хоча вони й дуже втомилися, але відпочити дозволили собі лише перед світанком, та й то зовсім недовго.

Трохи згодом мандрівникам пощастило: їх наздогнав селянин з підводою сіна, що прямував на захід, і погодився їх підвезти. Вони вмостилися на возі із запашним сіном і вмить поснули міцним сном, а прокинулися, коли сонце вже стояло високо в небі.

— Ну й соньки ж ви, — привітав їх селянин. — Та коли до Райдужної річки хочете, час злазити з воза. Я повертаю.

Хлопці подякували й пішли далі дорогою, обабіч якої здіймалися невисокі пагорби. Тіурі час від часу озирався: переслідувачів не було. Данґрія зникла з обрію, проте він міг заспокоїтися, лише опинившись на протилежному березі Райдужної річки — місці, яке Ардок називав серцем королівства Унавена. Юнаки проходили повз сад і зупинилися, поглядаючи голодними очима на стиглі яблука, що обтяжували гілля.

— Я збираюся поцупити кілька яблучок, — зізнався Паккі. — Ох, як же ж зле, коли немає з собою їжі, та ще й грошей катма, аби бодай щось купити з харчів; окрім того, ще й натщесерце, треба впоратися з важливим дорученням.

— Ми просто ризикнемо, — усміхнувся Тіурі.

Посмакувавши яблучками, вони рушили далі.

Пополудні дорога привела їх на верхів’я пагорба; з найвищої точки перед хлопцями відкрився приголомшливий краєвид на Райдужну річку, що лежала просто перед ними.

Річка була дуже широкою, вона виблискувала на сонці і над нею був зведений кам’яний міст. Ліворуч, неподалік мосту, на східному березі, височіла могутня фортеця. Поблизу розташувалися будинки й ферми, оточені квітучими ланами.

По той бік річки також було село. Перетинаючи його, дорога вела на захід.

Друзі рушили до річки. Тепер вони йшли обжитими місцями. На ланах працювало чимало людей, дорогою також траплялося більше перехожих. Мандрівники дивилися на фортецю і що ближче до неї підходили, то могутніший вигляд вона мала. Міст, безперечно, належав замку й починався з масивної брами, яку було зведено з того самого каменю, що й замок.

— Там, перед мостом, — шлагбаум.

Тіурі теж це помітив. Біля шлагбаума стояв вартовий у шоломі зі списом та щитом, на якому сяяла семибарвна райдуга.

Перед юнаками з бічної дороги виїхав вершник і рушив до мосту. Він нахилився і щось шепнув вартовому; той відвів жердину вбік, пропустив вершника і знову перегородив дорогу.

— О, ми теж зможемо пройти, — з полегшенням сказав Паккі.

Вони дісталися мосту.

— Добрий день, — привітався вартовий. — На той бік зібралися?

Хлопці кивнули.

— Ви тут вперше, чи що? Переправа обійдеться вам по три золотих з кожного.

— Що?! — вигукнув Тіурі. — Ми що, просто так перейти не зможемо?!

— Звісно ж, ні, — здивувався вартовий. — Ви мусите заплатити мито, якщо хочете перетнути Райдужну річку.

— Чому? — спитав Паккі.

— Чому?! Такого безглуздого запитання я ще жодного разу не чув, відтоді як стережу переправу й ношу семибарвний щит. Звідки ви такі взялися, що не знаєте навіть, що за переправу платять мито? Ви що ж, роз-

раховували просто так, задарма, перейти цей прекрасний міст?

— Але, — розгубився Тіурі, — що нам робити, коли ми наразі не можемо заплатити?

— Доведеться лишитися на цьому боці, — відповів вартовий.

Тіурі подивився на річку. Зблизька вона здавалася ще ширшою, ще стрімкішою. Навряд чи він зможе переплисти на протилежний бік. Однак, можливо, пощастить дістати човна.

— За переправу через Райдужну річку у будь-який спосіб слід платити, — вартовий немовби прочитав думки Тіурі. — На човні, плавом чи по мосту ви перетнете її, платити все одно доведеться. Плавом, до речі, не раджу.

Тіурі глянув на нього.

— Нам конче потрібно переправитися на протилежний бік, — промовив він, — але грошей у нас немає, лише один мідний грошик на двох. Чому тут потрібно платити за переправу?

— Поспитай про це королівського намісника, — відказав стражник, вказуючи на замок. — Він збирає тут мито з дозволу короля Унавена.

— Але нам нема чим заплатити! — вигукнув Пак-кі. — Що за дивний звичай. Це означає, що той, хто бідний, ніколи не зможе попасти в серце королівства Унавена?!

— Це брехня, — розсердився вартовий. — Кожен, багатий він, чи бідний, може перетнути річку. Мито має бути сплачено, і намісник усім дає змогу заробити ці гроші. Попрацюєш тиждень на його землях — отримаєш золотий. Так, за три тижні назбирається рівно стільки грошей, скільки потрібно.

Тіурі та Паккі перезирнулися.

— Що скажете, га? — вів далі вартовий. — Не журіться. Ідіть он на ту велику ферму, управитель скаже, що треба робити. Завтра зранку, гадаю, і почнете.

— Нам не можна втрачати три тижні, — заперечив Тіурі. — Ми поспішаємо.

Цієї миті із замку вийшов другий вартовий.

— А, то ви поспішаєте! — мовив перший. — Багато хто так говорить.

— Але це свята правда, — запевняв Паккі.

— Що «правда»? — запитав другий вартовий, що підійшов до них.

Перший відповів:

— Ці молодики кажуть, що не мають ані грошей для сплати мита, ані часу, щоб заробити їх.

Другий вартовий уважно оглянув друзів.

— Три золотих за три тижні — швидкий заробіток.

— Певно, у тутешнього сеньйора завжди вистачає робітників, — уїдливо зауважив Паккі.

Другий вартовий напівздивовано, напівобурено поглянув на нього:

— Що ти хочеш цим сказати? Три золотих за три тижні — хороша платня.

— Якщо їх не доводиться одразу ж йому повертати, аби перейти на той бік.

— Але ж ти саме для цього й працював, хіба ні?

— Я хочу перейти річку безкоштовно, — Паккі повернувся до Тіурі: — Ти коли-небудь бачив, щоб за переправу брали плату?

— Ніколи.

— Я вже зрозумів, що ви з чужого краю, — сказав другий вартовий. — Інакше не на жарт розгнівався б. А тепер скажи-но, хлопче, — звернувся він до Тіурі, — чи бачив ти коли річку, через яку було б перекинуто такого моста? Сім кам’яних арок — і це за такої сильної течії. То що, бачив ти коли такого моста?

— Ні, такого не бачив. Але я, мабуть, залюбки переправлюся човном. Можна?

— Звісно, можна, — сказав перший вартовий. -Тільки спершу заплати три золотих. Тут таке