Тонке Драгт - Лист до короля

пра-вило. Подобається це тобі чи ні, воно є й буде. Не можеш заплатити й не хочеш працювати — лишайся на цьому боці.

Другий додав:

— А якщо ви й справді поспішаєте, поговоріть з нашим сеньйором. Пам’ятаю, одній жінці, у якої тяжкохворий син лежав на тому боці, він дозволив перейти річку безкоштовно. Якщо у вас направду є причини поспішати, підіть до нього й попросіть. Намісник -єдиний, хто це може вирішити.

Хлопці перезирнулися.

— Намісник об’їздить нині свої володіння, — продовжував другий вартовий. — До шостої він зазвичай повертається. Ходіть до брами, зачекайте його.

Тіурі подякував, і хлопці повернулися, щоб іти, але перший вартовий зупинив їх.

— Хочу попередити: не наробіть дурниць. Бо це може обійтися вам дорожче, ніж три тижні. Порушників тут суворо карають.

— Що ж робити? — шепнув Паккі, поки вони йшли до замкової брами.

— Не знаю, — зітхнув Тіурі. Звернутися до намісника? Але тоді доведеться розповісти йому про секретне доручення, а хто знає, чи можна йому довіряти? Саме лише мито за переправу викликало в нього неприємне відчуття.

Браму було відчинено, під в’їзною аркою сиділи вартові. Друзі зупинилися, не доходячи брами. Обидва мовчали. Треба було дочекатися повернення намісника. Варто його побачити — і тоді, можливо, з’явиться рішення.

«Я не можу цього зробити, — думав Тіурі. — Лицар Едвінем велів нікому не казати. Тільки Паккі знає, але Паккі — це все одно, що я сам.»

Паккі схопив його за руку і прошепотів:

— Ось він під’їздить!

Схоже, збиралася негода: небо на сході потемніло. На тлі темніючого неба до них швидко наближався лицар на білому коні. Його довгий чорний плащ розвівався від вітру, відкриваючи лазурову підбивку. За мить він промчав повз них. Вигляд цього чоловіка з блідим гарним суворим обличчям та розмаяним волоссям викликав шанобливий острах.

Вершник проїхав через браму, не дивлячись на юнаків, — і справді, охоронці вітали його як володаря.

Хлопці разом розвернулися і, не змовляючись, пішли геть.

— То як він тобі сподобався? — спитав Тіурі.

— Я бачив його лише мить, але, схоже, це владний та могутній сеньйор. Не хотілося б мені з ним сперечатися.

— Суворий і недоступний, — пробурмотів Тіурі.

Ні, намісник не скидався на людину, якій можна збрехати, або на таку, яка готова пропустити їх без платні, не маючи на це досить вагомих підстав. Підстав, про які Тіурі не наважився розповісти.

Юнаки минули шлагбаум, де стояв один із вартових, насмішкувато поглядаючи на них, і рушили стежкою повз річку, що пролягала трохи вище. Короткий крутий узвіз привів їх на вузьку косу, де маленькі хвильки вихлюпувалися на світло-жовтий пісок. Згодом вони зупинилися, з тугою поглядаючи на протилежний берег. Потім подивилися на міст, який звідси виступав у всій своїй красі: сім його кам’яних дуг непорушно стояли серед бурхливих хвиль.

— Що ж робитимемо? — тихо запитав Паккі.

— Саме про це наразі й розмірковую. Можливо, я зумію переплисти річку. Вона справді широка й швидка, але поглянь: онде, посередині, я бачу острівець, на ньому я міг би трохи відпочити.

Паккі поглянув з-під руки на острівець, що був не більший за уламки скель, що стирчали з води.

— Можливо, — промовив він із сумнівом. — Я точно не зможу. Чесно кажучи, я зовсім не вмію плавати. Але через мене ти не мусиш затримуватися.

Паккі замовк: берегом до них лінивою ходою наближався воїн. Це був другий вартовий.

— Так-так, дивитеся на той бік. Сподіваюся, ви не думаєте, як би переплисти річку?

Хлопці промовчали.

— Викиньте це з голови! На моїй пам’яті таке траплялося тричі. Один ледве не потонув — його врятував човен намісника, і він потрапив до в’язниці за спробу уникнути сплати мита. Другий дістався протилежного берега за декілька днів — точніше, його тіло прибило до берега. А третій зник безслідно.

— Вони не вміли плавати? — спитав Паккі.

— Вони добре плавали. Просто тут вельми підступна течія. Надто он там, біля острівця. Повно вирів, тільки звідсіль їх не побачиш.

— Он воно як, — протягнув Паккі. — Тоді ми не попливемо.

Тіурі вказав на протилежний берег:

— Там лежать човни. А на човні через цю річку ніхто не перепливав?

— Звісно, перепливали. Цією річкою ходять і на човнах, і на рибальських шхунах, і кораблі возять товари з півночі на південь. Але кожен, хто хоче переправитися з одного берега на другий, має сплатити мито. Вперше — три золотих, вдруге — два, втретє -один.

— А потім? — поцікавився Паккі. — Потім уже не треба більше платити?

— Потім не треба. Але ви чужоземці й платити зобов’язані. Дозвольте дати вам добру пораду: не намагайтеся ухилитися від сплати мита. Слуги намісника стежать за вами. Коли хтось не може або не хоче платити, охорону посилюють. Дивіться!

Хлопці поглянули на міст. Ним повільно прогулювалися двоє солдатів.

— І на тому боці вартують, — попередив вартівник.

— Ну що ж, доведеться нам попрацювати, — удав, що скорився, Тіурі. Він, звісно, й не збирався, але треба ж було якось приспати пильність вартового.

— Розумне рішення, — задоволено сказав той.

Селянин, що працював у полі неподалік, спостерігав за ними і нарешті, увіткнувши заступа в землю, підійшов ближче.

— Гей, Клаусе, — гукнув його вартовий, — здобув сьогодні свій шматок хліба, га?

— У поті чола свого, — відповів Клаус, витираючи лоба, і привітався з хлопцями: — Вечір добрий. Кортить на той берег?

— Та я їм пояснив, щоб навіть і не намагалися, — зауважив вартовий.

— Ти, як завжди, маєш рацію, мудрий Варміне, Стражнику, що Збирає Мито! — він вказав на північний захід і продовжив, звертаючись до юнаків: — Якщо ви й там захочете спробувати. Не вийде! Там теж треба платити! І на півдні, біля переправи в Райдужних горах, і ще далі, у Форготі.

— Це що ж, Райдужну річку ніде не можна перетнути безкоштовно? — спитав Тіурі.

— Ні, — відповів Вармін. — Долину річки поділено поміж королівськими намісниками. Навіть на Срібній річці в одному місці належить платити мито.

Паккі скривився, але змовчав.

— Ходімо, — запропонував Вармін. — Я повертаюся до замку, уже час вечері. А ви могли б зайти до управителя. Якщо домовитеся з ним зараз, отримаєте трохи їжі та притулок — як завдаток. Пройдешся трохи зі мною, Клаусе?

— Гаразд, — відгукнувся