Тонке Драгт - Лист до короля

— Ходімо, — повторив Вармін і, обернувшись до Ті-урі, дав йому останню добру пораду: — Якщо ви навіть роздобудете човна, пам’ятайте, що плисти незнайомою річкою може бути небезпечно.

Він попрощався й пішов до замку. Клаус — за ним.

— Так, — зітхнув Паккі. — Тепер все зрозуміло. Переплисти не можна, переїхати на човні не можна, перейти мостом не можна, і до намісника йти не можна. Чи грошей у кого-небудь позичити. Та хто ж позичить незнайомцям три золотих? Повернутися в Данґрію? Але ми з таким поспіхом тікали звідтіля. Що робити?! Що робити?!

— Тихіше, — застеріг Тіурі й, помовчавши, сказав: -Дивно, у мене таке відчуття, що є ще якийсь спосіб переправитися. Не втямлю лише — який.

— Чш-ш-ш, — зупинив його Паккі. — Там хтось іде. Схоже, це Клаус.

Так, це справді був Клаус. Він підійшов і промовив:

— Сонце вже сідає, — а тоді помовчав і додав таємничим тоном: — Туман на заході, дощ на сході. Ніч буде темна. Ані зірок, ані місяця.

Друзі запитально дивилися на нього. Дивлячись їм просто в очі, Клаус змовницьки прошепотів:

— Маю човна, точніше — човника. Лежить он там, на березі.

— Ви хочете. — почав Тіурі, — хочете позичити нам човна?

— Можливо, але тільки якщо ви нікому не скажете. Це заборонено, мене покарають, якщо дізнаються. Золотої монети ви не маєте, але так багато я й не прошу. Скільки ви готові заплатити?

— Ось, — Паккі дістав мідний гріш. — Це все, що маємо.

Клаус похитав головою:

— Негусто. — Він узяв у Паккі монету, підкинув особливим чином, дав їй впасти додолу, підняв і оголосив: — Орел.

— Що це означає? — запитав Тіурі.

— Я загадав, як вчинити. Заплатити ви не можете, але я допоможу, бо випав орел. Отже, човна отримаєте... якщо хочете, — і Клаус повернув монету Паккі.

— Ви даєте нам човна? — спитав Тіурі хвилюючись.

— Так, якщо хочете. Веслувати вмієте?

— Авжеж, — відповів Тіурі.

— Тоді спробуйте. але на свою відповідальність! Щойно стемніє, я покажу вам, де він лежить.

— Дякуємо! — сказав Тіурі.

— Тихо! Не треба подяк. Якби монета по-іншому впала, я б цього не зробив. Тільки одна річ: ви нікому не скажете, що човен мій. Я двічі сидів у в’язниці і більш не хочу. А якщо вас спіймають, я все одно не зможу вам допомогти. Доведеться відповідати за все самим. Ви випадково побачили: на березі човен лежить — узяли його. Зрозуміли?

— Зрозуміли.

— Тепер я піду. Приходьте сюди опівночі, але так, щоб ніхто вас не бачив. Потім ідіть уздовж берега за течією. Я на вас чекатиму. І ще одна добра порада: сходіть на ту ферму до управителя й попросіться на роботи. Якщо ви це зробите, слуги намісника припинять стежити за вами, та на додачу, можливо, ще й погодують.

Хлопці пообіцяли, що так і вчинять, подякували Клаусові ще раз і попрощалися.

— Побачимося пізніше, — сказав Клаус.

8. Переправа через Райдужну річку

Тіурі та Паккі подалися на ферму й домовилися, що відзавтра стають до роботи. За це вони отримали хліб з молоком і місце для ночівлі в порожній коморі. Там хлопці дочекалися, доки на дзвіниці проб’є північ, обережно вислизнули назовні й повернулися до річки.

Клаус мав рацію: ніч була темна. Юнаки тремтіли, та не лише від холоду, а й через хвилювання. Хлопці без пригод дісталися річки й пішли за її течією уздовж вузького піщаного берега. Очі поступово звикали до темряви, але нічого особливого вони не бачили. Тишу порушував лише плюскіт води. Міст не вгадувався в темряві, у деяких вікнах замку ще світилися вогні. Коли зненацька перед ними виник Клаус, юнаки здригнулися від несподіванки.

— Ага, — шепнув він, — ідіть за мною. Це за кілька кроків звідси.

Хлопці мовчки посунули за ним.

— Ось, — сказав Клаус, зупиняючись.

Юнаки помітили обриси наполовину витягнутого з води невеличкого човна.

— Весла в човні, — шепнув Клаус, — тож можете рушати.

— Який він маленький! — тривожився Паккі. — А не перекинеться?

— Будь-який човен може перекинутися, — зауважив Клаус. — Хочу нагадати, що ви робите це на свій страх та ризик. Човен на протилежному березі припнете, а я вже сам подбаю, щоб отримати його назад. Але, чесно кажучи, я на вашому місці і не пробував би переправитися на той бік човном, ані сьогодні, ані завтра, — краще вже відпрацювати три тижні. Утім, це ваш клопіт.

— Навіщо ж тоді ви даєте нам човна? — поцікавився Паккі.

— Ну, просто в мене орел випав. А може, тому, що я розумію, коли хтось хоче уникнути сплати мита. Я й сам пробував не платити. Тепер у цьому вже немає потреби, адже я більше трьох разів був на тому боці. Ну то що?

— Попливу, — наважився Тіурі і, звернувшись до товариша, додав: — Але ти не зобов’язаний плисти зі мною, якщо не хочеш.

— Звісно, попливу. Допоки я не заважаю тобі, залишатимуся з тобою.

— Але. — почав було Тіурі.

— Тихо! — перервав його Паккі. — Ну то що, залазимо до човна й відштовхуємося? Гребти будеш ти.

— Найкраще, — повчав Клаус, — щоби, поки один веслує, другий стежив. Хоча він все одно мало що побачить. Я навряд чи можу сказати вам, чого слід остерігатися. Греби щосили; після тридцятого гребка будьте обережні — ви опинитеся неподалік острова, якого бачили сьогодні вдень. Там потік звивається в усіх напрямках. Переконайтеся, що ви не підпливаєте до нього занадто близько, бо ризикуєте розбити човна об одну зі скель, що під водою. Це одне з неприємних місць, які доволі важко пройти, однак маю вас застерегти, що нижче за течією також чатує варта намісника, де вас можуть перехопити, а ближче до мосту — ще одна. А як оминете острів — там уже боятися нема чого, у будь-якому разі з боку річки точно жодних неприємностей не буде. Ну то що, попливете?

— Попливемо! — голос Тіурі звучав рішуче. Серце шалено калатало. Він добре усвідомлював, у яку небезпечну авантюру пускається. Раніше йому частенько доводилося веслувати, на Блакитній річці.

— Попливемо, — повторив Паккі.

— Тоді хай щастить, — зітхнув Клаус. —