Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

Він обняв дівчину, а та злегка зітхнула та зігнулася, як лоза, відсторонюючись від чоловіка.

— Мені здається, ми не повинні цього робити. Адже це недобре, чи не так? — наївно спитала вона, після хвилинного мовчання вислизаючи з обіймів Ковпервуда.

— Стефані!

— Мені тепер, мабуть, час уже додому.

26. Кохання та боротьба

І ось у той час, коли Френк починав воювати за міський залізничний транспорт Чикаґо, і виник цей зв’язок, значно серйозніший, ніж усі ті, що передували йому. Стефані Плейто зуміла пробудити в Ковпервудові вельми палкі почуття. Після кількох таємних побачень із дівчиною Френк, діючи за вже усталеним шаблоном, зняв квартирку в діловій частині міста — зручний притулок для любовних зустрічей. Однак ні часті побачення, ні довгі бесіди не допомогли йому ближче пізнати Стефані. Вона була чарівна — рідкісна знахідка в тверезому та буденному Чикаґо, але разом із тим якась загадкова та невловима. Вони часто снідали разом, базікали. Стефані присвятила Френка в свої честолюбні задуми, розповіла, як потребує вона духовної підтримки, відданого друга, котрий вірив би в її талант і цим зміцнював би її віру в себе. Незабаром він уже все знав про її сім’ю, про знайомих, про закулісне життя «гарриківців», про розлади, що наростали в трупі. Якось, коли вони сиділи удвох у своєму затишному гніздечку і пристрасть уже починала заглушати в них голос розуму, Ковпервуд спитав, чи мала вона раніше...

— Тільки раз, — з найпростодушнішим виглядом зі­зналася Стефані.

Таке відкриття було потужним ударом для Ковпервуда. А він думав, що ця дівчина — свіжа та незаймана! Але Стефані почала запевняти його, що все відбулося зовсім випадково, що вона зовсім цього не хотіла, ні, ні! Вона говорила так щиро, так задушевно, з таким серйозним, задумливим виглядом, з таким жалем, що Френк був зворушений. Бідна дівчинка.

— Це — Ґарднер Ноулз, — зізналася Стефані. — Але його також не можна особливо звинувачувати. Все сталося якось само собою. Я пручалася, але...

Чи була вона ображена? Так, звісно, але потім їй стало шкода Ґарднера й якось не хотілося завдавати йому неприємностей. Він такий хороший хлопчик, сестра і мати у нього дуже милі.

Ковпервуд був спантеличений. Правда, при його поглядах на життя такі відкриття не мали б справляти на нього гнітюче враження, але Стефані, така юна й чарівна... Ні, це жахливо! А татусь і матуся Плейто — то вже пара віслюків! Дозволяти доньці жити в цій нездоровій атмо­сфері театральних лаштунків і навіть не наглядати за нею як годиться. Втім, він уже встиг помітити, що наглядати за Стефані було зовсім не просто. Безтурботне, чуттєве та неврівноважене створіння, нездатне постояти за себе. Подумати тільки — сплуталася з цим негідником, та ще й продовжує з ним товаришувати! Стефані присягалася, втім, що після тієї єдиної зустрічі їхній зв’язок обірвався. Та Френк не дуже вірив їй. Дівуля брехала, безперечно, але що вдієш — його так тягнуло до неї. Навіть саме це визнання було зроблено настільки безпосередньо, наївно та романтично, що воно приголомшило, зацікавило і навіть, може, й ще сильніше приворожило до неї Ковпервуда.

— Але послухай, Стефані, — наполягав він, замучений хворобливою цікавістю. — Це ж не могло так раптово скінчитися? Що було потім? Що ти зробила?

Вона похитала головою:

— Нічого.

Френк не міг не посміхнутися.

— Ах, будь ласка, не будемо про це базікати! — благала Стефані. — Я не хочу. Мені боляче згадувати. Нічого більше не було, нічого!

Вона зітхнула, і Ковпервуд задумався. Все погане вже сталося, й якщо йому залежить на Стефані — а йому, безперечно, залежало, — отже, доведеться все забути, і тільки й того. Він дивився на Стефані, сумніваючись і не дові­ряючи. Скільки чарівності в цій дівчинці, в її мрійливості, наївності, безпосередності, та який відчувається в ній дар! Чи зможе він відмовитися від неї?

Здавалося, Френк мав би розуміти, що такій дівчині, як Стефані, вірити не можна, тим більше, що не він перший пробудив її чуттєвість, а справжньої всепоглинаючої любові вона до нього не відчувала. До того ж останні два роки її так розбестили лестощами та поклонінням, що цілком заволодіти її увагою було нелегко. Правда, зараз Ковпервуд підкорив її магією своєї сили. «Хіба це не диво — бачити біля своїх ніг такого чудового, такого могутнього чоловіка?» — думала Стефані. В її уяві він був не стільки функціонером, скільки видатним мистцем у галузі фінансів, Френк незабаром це второпав і був задоволений. Стефані все більше і більше захоплювала його. Він не чекав такого вогню, її пристрасть, хоч і стримана, не поступалася його почуттям. А як вона брала його подарунки, з якою своєрідною ледачою грацією, що так вирізняла її серед усіх його колишніх коханок! У неї був такт, цим вона нагадувала йому Риту Солберґ, але, на відміну від останньої, юнка бувала часом така дивно тиха та мовчазна.

— Стефані! — гукав тоді до неї Ковпервуд. — Вимови хоч слово! Про що ти думаєш? Ти мариш наяву, як дикунка з берегів Конґо.

Але вона сиділа мовчки і тільки посміхалася своєю загадковою усмішкою і так само мовчки бралася накидати його портрет або ліпити бюст. Вона вічно креслила щось у своєму альбомі. Потім раптово, охоплена пристрастю, відкладала альбом убік і мовчки дивилася на Френка або, опустивши очі, поринала в глибоку задуму. Він тягнув до неї руки, і панночка з легким радісним зітханням горнулася до нього. Так, це були дивовижні дні.

Ковпервуд проводив нараду з Едісоном і Мак-Кенті щодо вимоги молодого Мак-Дональда сплатити йому п’ятдесят тисяч акціями компанії і не дуже доброзичливої позиції, зайнятої іншими видавцями — Гіссопом, Брекстоном і Рікетсом.

— Пройдисвіт! — лаконічно прорік Мак-Кенті, вислухавши розповідь Френка. — В одному він безумовно перевершить свого татуся — загребе більше грошей.

Мак-Кенті бачив генерала Мак-Дональда лише один раз, але старий йому сподобався.

— Цікаво, що сказав би старий Мак-Дональд, якби ді­знався про ці вибрики? — зауважив Едісон, котрий дуже любив старого. — Та він би відразу весь сон утратив.

— Тут не можна випускати з уваги одну обставину, — подумавши, зауважив Ковпервуд. — Цей молодик рано чи пізно стане власником «Інкваєрера». А він, так мені здається,