Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

- Знала і знаю, - фиркнула вона. - Тут хвилинах в п'ятнадцяти їзди цілодобовий грузинський магазин з прекрасним шашликом, вином та хачапурі. Можна туди?

Я мимоволі проковтнув слину.

- Адресу, сестро, адресу!

Віта подивилася на мене з якимось малопоясненими веселощами. Хм, що таке-то? Невже там надо тілом розплачуватися?

Слава богу, ця підступна жінка тільки хмикнула і продиктувала адресу. Через десять хвилин я вже чекав таксі та... раптом усвідомив, що, незважаючи на ніч в потязі і забіг з прибиранням, відчуваю себе добре. Мені подобається ця південна осінь. Подобається маленька квартира Віти, нехай і трохи затоплена. А ще мені подобається сама Віта, і робити вигляд, що це не так, я не збираюся.

З-за рогу з’явилося таксі і через кілька хвилин пригальмувало біля мене.

Ще раз вдихнувши вологий осіннє повітря, я сів у машину і зрозумів, що сьогоднішній день обов'язково буде хорошим...

Їхали і правда десь хвилин п'ятнадцять. Я з цікавістю розглядав будинки, дороги і поки ще нечисленні машини. Місто тихе в порівнянні зі столицею, де життя кипить в будь-який час доби. Але при цьому не скажу, що чимось гірші або кращі. Просто інше.

Коли ми з Маріанною були маленькі, придумали казку, що у кожного міста є своє обличчя, примхи і побажання. Кого-то місто приймає, а кого-то всіляко виштовхує подалі за свої межі. Чому так - знають тільки самі міста. Ну і їх охоронці - Городові. У Городових немає свого минулого, але є минуле, сьогодення і майбутнє всіх жителів відразу. А ще...

Машина м’яко пригальмувала, і я відволікся від власних думок.

- Приїхали, - сказав таксист. - Ви говорили, треба почекати?

- Так, - кивнув я, відкриваючи дверцята. - Я швидко, не переймайтеся.

- Мені-то нічого, - знизав той плечима і виразно глянув на лічильник.

Я тільки посміхнувся. Ну так, згоден. Простий не так вже й поганий, коли за нього заплатять. Знову ж паливо збережеться, та й нерви целее будуть.

Двері магазинчика виявилася важкими, плюс ще сходинка. Тільки дивом вдалося утримати рівновагу. Голову тут же закружляли божественні аромати м'яса, печеної скумбрії, овочів на грилі, грибів з бринзою...

Ялинки-палиці, після того, як у мене з'явилися Віта і Віталік, я став гастроманьяком.

- Обережніше, - сказали мені, послаблюючи хватку.

З подивом я усвідомив, що чую голос Грабара. Підняв голову, і точно - він! Тільки зараз ніякого офіціозу: шкіряна куртка, джинси, сорочка. І вид такий... як у задоволеної життям людини, не інакше.

- Щось не спиться ж деяким, - тільки і зміг сказати я.

- А я жайворонок, - розвів він руками. - І живу з ще більш суворим жайворонком, якому не спиться вранці.

- А як ти тут опинився? - поцікавився я, розглядаючи асортимент на вітринах.

Одне питання: якщо Віта ось таке їсть, то яким чином зберігає дивну фігуру? Ех, жінко... Ім'я тобі загадка.

- Я взагалі-то тут народився, - тихо засміявся Олег, - приїхав провідати Яну, стару подругу.

Це вона, чи що, суворий жайворонок?

Ні, нічого особистого, але цікавість, здається, пересилює хороші манери. Або це я від Віталіка всякої гидоти набрався?

- У Яни раптово завелося ціле котяче сімейство, - продовжив Олег, спостерігаючи, як миловидна дівчина в чорному в коричневому костюмі з логотипом магазину виносить і упаковує свежепожаренний шашлик. - Вона частину відвезла рідні чоловіка, але все одне залишилися кошеня та доросла кішка. Намагається спокусити забрати їх.

- Спокусити або забрати? - уточнив я перед тим, як зробити замовлення.

Олег тільки хмикнув.

- Моє «спокусити» чекає не дочекається сніданку. Тому зараз побіжу годувати та догоджати. Так, до речі, а ти як тут опинився?

- Приїхав допомогти... - почав було я і затнувся. Хоча кому яка різниця? - Своїй дівчині.

- О, - посміхнувся Олег. - Це похвально. Моя одеська тітка це неодмінно б оцінила, якби цією дівчиною була саме вона.

Я тихо розсміявся. Ми попрощалися на теплій дружній ноті, і Грабар вийшов з магазину. Я йому навіть трохи позаздрив. І тут добре, і в Одесі рідня, і в Києві не чужий, і в Москві знайшов своє місце. Велика сім'я і багато друзів - це завжди здорово. Сам так хочу. До речі, цікаво, у Віти як з ріднею? І треба зателефонувати Маріанні, а то так і забуде, як я виглядаю.

Вже коли ми їхали назад, я почав нервувати. Як себе вести? Ні, я прекрасно знаю, чого хочу. Але ж можна десь зробити щось не так, образиться ще. Чорт знає цих жінок...

- От уже люди, - подав голос таксист. - Ранок, а розряджені ніби на маскарад. Ось дорогу перейшов; до цього тут теж один стояв. Те на машину мою витріщався, то на магазин, ніби чекав чогось. Чорний такий весь, а мордень біла. І на куртці металева змія. Неформалів розвелося з самого ранку!

- Змія? - задумливо повторив я, трохи насупившись.