Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

карного розшуку ГУВС м. Києва, вул. Володимирська, № 15, пізній вечір 16 грудня 1973 року

– Товаришу Артеменко, будь ласка, негайно передайте нам всі матеріали у справі громадянина Параджанова Сергія Йосиповича. Ось відповідний припис, прошу ознайомитися.

– Тобто?..

– Товаришу молодший лейтенанте, будь ласка, не примушуйте мене повторювати двічі!

– А-а-а, власне кажучи…

– Послухай-но, ти… Ти що, жартувати зі мною зібрався, чи що?! Ану зібрав усе й віддав мені! І швидко! Бо інакше ти у мене довіку в молодших лейтенантах ходитимеш…

Горопашний інспектор карного розшуку розумів, що жартувати зі слідчим прокуратури УРСР, який сує під ніс оформлений належним чином припис, – справа кепська. І тим не менш продовжував стовбичити посеред кабінету, ніяково переминаючися з ноги на ногу. Адже справа, на яку він покладав стільки райдужних кар’єрних сподівань, стрімко упливала з рук. Чому це сталося? Що за несправедливість?

Попервах усе складалося якнайкращим чином. На минулому тижні керівництво їхнього управління наказало: за будь-яку ціну назбирати «залізний» компромат на кінорежисера Параджанова. Мотивів для збирання компромату назвали цілих три: або український буржуазний націоналізм, або спекуляція коштовностями чи антикваріатом, або мужолозтво. Обирай, що хочеш, дій, як вважаєш за потрібне, – аби результат був!

Проаналізувавши ситуацію, інспектор вирішив, що від українського буржуазного націоналізму занадто вже відгонить політикою, а тому є ризик, що рано чи пізно довірену йому справу перехопить держбезпека, яка й пожне всі плоди старань міліції. Отже, при всій привабливості такого мотиву, для збирання справи він не годився. Що ж до спекуляції, то тут потрібні речові докази – але наскільки «залізними» вони будуть? Важко сказати.

Отож насамкінець інспектор Артеменко видрав з власного блокнота аркуш «в математику» і лівою рукою накарябав заглавними літерами заяву від імені такого собі Петриченка Семена Петровича, якою «поспішав» негайно звернутися до «громадянина начальника» з приводу «розпусницьких дій підараса Параджанова Сергія Йосиповича», які нібито мали місце щодо як самого Петриченка С. П., так і ряду інших громадян. Датував заяву минулою неділею – 9.12.1973 року.

До вигадки інспектора начальство поставилося схвально, його рапорт прийняло до уваги і дало відмашку: дійте сміливіше, товаришу молодший лейтенанте! Артеменко почав діяти, внаслідок чого в справі з’явилися перехресні свідчення щодо здійснення добровільних, за обопільною згодою гомосексуальних контактів «режисером-підарасом» з актором Феліксом Десятником, а також з Володимиром Кондратьєвим, з Іваном Пісковим, зі студентом Паращуком і навіть зі старшим науковим співробітником Інституту теорії та історії архітектури Михайлом Сеніним. Але головне – з членом КПРС механіком Олександром Воробйовим: з ним лиходій Параджанов нібито «вчиняв дії насильницького характеру» (простіше кажучи – зґвалтування), коли громадянин механік перебував напідпитку й не міг чинити жодного опору…

Годі й казати, матеріал накопичився просто-таки добірний! Можна сміливо вважати, що все це тягнуло не просто на частину 1 статті 122 Кримінального кодексу УРСР, але й на частину 2 тієї ж таки «гомосексуальної» кримінальної статті. На додачу інспектор Артеменко збирався «пришити» ще й статтю 211 КК УРСР – розповсюдження порнографії: для цього, у принципі, годилося будь-яке «підозріле» зображення – від пляжних фотографій до картин в стилі «ню»… У підсумку режисера Параджанова можна було сміливо звинувачувати в організації підпільного притулку розпусти.

Як раптом сьогодні, в неділю 16 грудня, мало не проти ночі молодшого лейтенанта терміново викликали до Управління карного розшуку, де наказали передати всі ретельно зібрані матеріали слідчому з особливо важливих справ при республіканській прокуратурі. З якої це ласки?! Чому так терміново – у неділю ввечері? Хіба не можна було зачекати, наприклад, до завтрашнього ранку?

Молодший лейтенант Артеменко не знав, що сьогодні, 16 грудня, близько 20-ї години старший науковий співробітник Інституту теорії та історії архітектури Михайло Сенін був знайдений у ванній кімнаті своєї квартири мертвим з перерізаними венами. При ньому також була знайдена записка, адресована його прийомному батьку – колишньому першому заступникові голови Ради Міністрів УРСР Івану Семеновичу Сеніну. В записці повідомлялося, що зізнання у «сороміцьких» контактах з Володимиром Кондратьєвим самогубця здійснив під тиском інспектора карного розшуку Артеменка, насправді ж це самообмова. Тим паче, жодних «сороміцьких» контактів з видатним режисером Параджановим у самогубця не було. Надто пізно зрозумівши, яким чином слідство збирається використати його зізнання, Михайло Іванович вирішив звести рахунки з життям.

Що тут скажеш… Слідству були потрібні «залізні» докази та свідчення проти Сергія Параджанова від живих і здорових людей. Прийомний син колишнього першого заступника голови Радміну УРСР, який зопалу перерізав вени у ванній кімнаті, псував усе враження від роботи міліції. Саме тому молодшого лейтенанта Артеменка й відсторонили від ведення справи. Тепер нею займалися зовсім інші інстанції: Комітет держбезпеки і прокуратура.

1974. Безіменний лист

Обласна психіатрична лікарня, Острог, Рівненська область, початок лютого 1974 року

– Ростиславе Леонідовичу, дозвольте?..

Головний лікар розмовляв телефоном, тому про всяк випадок прикрив мікрофон слухавки лівою долонею, водночас зробив правою рукою запрошувальний жест. Назар Амосович ретельно зачинив двері кабінету, всівся на один з вишикуваних біля стіни стільців і заходився вгадувати, в якому настрої перебуває зараз високе начальство. Якщо судити за виразом обличчя й інтонацією телефонної розмови – нібито все гаразд. Але це може стосуватися не загального настрою головлікаря, а суті розмови з невидимим співрозмовником на іншому кінці дроту…

Що ж до Назара Амосовича, то єдиним свідченням на його користь був новий запрошувальний жест Ростислава Леонідовича, який вказав на стілець за маленьким приставним столиком. Отже, запрошує пересісти поближче. Але чи свідчить це про добре, тим паче про довірче ставлення високого начальства до підлеглого? За весь час роботи Назара Амосовича в Острозькій лікарні вони бачилися буквально пару-трійку разів, не більше…

– Так, із цим розібралися… – поклавши слухавку, головлікар кивнув на телефон і зі значущим виглядом додав: – Корекція бюджетного розпису – матерія, далека не те що від психіатрії, але й від медицини як такої. Зголошуючись обійняти нинішню свою посаду, ніколи навіть уявити не міг, що переважну частину часу поглинатимуть справи саме такого порядку. Тому даруйте, шановний, але…

– Це я перепрошую, що відволікаю вас від важливих справ, – трохи зніяковів Назар Амосович, – але моя ситуація зайшла в безнадійно глухий кут, тому змушений звернутися особисто до вас.

– А ви, здається… ем-м-м!..

Головний лікар з замисленим виглядом мугикнув і поклацав пальцями, отож візитер був змушений нагадати:

– Дунець Назар Амосович, третє чоловіче відділення.

– Ах, так-так! Третє чоловіче, авжеж, – кивнув Ростислав Леонідович, просяявши. – Ну що ж, Назаре Амосовичу, слухаю вас уважно.

– Дякую, я…

Однак замість того, щоб викласти суть своєї справи, візитер розгублено замовк. Так і не дочекавшись нічого протягом приблизно півхвилини, головний лікар мовив з погано прихованим докором:

– Назаре Амосовичу,