Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

– На пенсію… Охо-хох! Насидівся я на тій пенсії. Ще коли батьки живі були – тоді ще нічого, а тепер… земля їм пухом…

Давлетов трохи помовчав (бо щось у голові гуло – мабуть, тиск ошаленів зовсім), потім спитав:

– До речі, Тосю, ми ж з тобою бачилися востаннє саме на поминках за моєю мамою, я не помиляюсь?

– Це ви сказали, а я про тітку Мілену згадувати не хотіла, зважаючи на ваш стан, – мабуть, «біле янголятко» підібгало губи, хоча під традиційною для шпиталю ватно-марлевою пов’язкою того не було видно.

– А хіба мій стан настільки безнадійний?

– Ні-ні, чому ж. Лікарі кажуть, що викарабкаєтесь.

– А ти хіба ще не лікарка?

– Навіщо, Едуарде Рустамовичу? Мені й у медсестрах непогано. У лікаря відповідальність, а медсестра лише приписи виконує. Так спокійніше.

– Так-так, я пам’ятаю, рука у тебе легка.

– Дякую, Едуарде Рустамовичу!

– А це що таке? – він кивнув на крапельницю, голка якої впилася у вену його правої руки.

– Та так, гемодез. Кров вам почистити треба.

– Печінка не справляється?

– Є таке…

– А що зі мною сталося?

– Едуарде Рустамовичу, ви ж знаєте: медична таємниця! Ось буде обхід, спитаєте лікаря. Якщо він скаже, тоді… А я не маю права.

– Ех-х-х, Тосю, Тосю! Я так бачу, за ті одинадцять років, що минули з часу мого тут останнього перебування, і справді нічого не змінилося.

– Ну, чому ж… Тоді я ще тут практиканткою була, а тепер давно вже у штаті працюю. Ну, й тоді вас привезли з Куби, а тепер з Лівії.

– Що ж, твоя правда, – погодився він.

– А що ви в Лівії робили?

– У тебе, Тосю, медична таємниця, а у мене військова.

– Зрозуміло, – кивнула вона. – Вам просто на пенсії набридло сумувати, отож і завербувалися.

– Отож і завербувався, – повторив він та додав: – Зараз у Лівії така каша без масла заварилася, що без старих кадрів, як-от я, ну ніяк не обійтись! Отож знайшли мене, поговорили, запросили. Ну, я й погодився. А що?.. Фашистів я бив? Бив. Китаю допомагав? Допомагав – навіть медаллю нагородили за допомогу у справі створення основних родів військ Китайської Народно-визвольної армії. Це ми потім з ними розсварилися, після смерті товариша Сталіна, а попервах… Кгм-м-м… Далі, у Кореї я був? Був. І навіть на Кубі теж встиг побувати.

– Тільки от не забувайте, в якому стані вас звідти привезли, – слушно зауважила медсестра.

– Так, саме на Кубі мені вперше не пощастило по-крупному, – погодився Давлетов. – Що фашистські, що американські кулі мене не зачепили, а ці підлі мікроби… віруси… чи як їх там?..

– Медична таємниця, – приглушено посміхнулася під ватно-марлевою пов’язкою Тося. – Але дивіться, щоб більше з Києва нашого нікуди! Якщо вам вдома не сидиться, то краще заведіть дачу і там у землі копайтеся.

– Та я в землі лише окопи копати можу! А картоплю там, овочі-фрукти всякі… Ні, Тосю, не моє це. Моє – це таке… Таке, Тосю, що становить військову таємницю. Оце мені подавай, а не грядки з кабачками. До речі…

Він замовк надовго, збираючись з думками, поки медсестра не спитала:

– Що ви хотіли сказати, Едуарде Рустамовичу?

– Ти нічого не чула, як там Таїсія Іполітівна поживає на Мінському масиві? Оце за кабачки почав і згадав її баклажани по-грецьки.

– Не знаю. От як Гатя до неї на новосілля їздила, то після того й не була жодного разу, тому нічого нового не розповідала.

– А ти сама?

– Та як мої батьки на Відрадний виїхали, то і я з ними. А спробуйте помотатися з нашого дому сюди, на роботу в цей госпіталь, а потім назад! А по вихідних, якщо навесні та влітку – тоді мама на ділянку припрягає, а восени консервація й варення. Мені того всього вистачає. Ще як тато живий був, тоді ще нічого. А тепер усе те хазяйство на нас із мамою. А вона ж іще і курей, і кролів тримає, не вгамується ніяк! Думала, що як я Максимку народила, то мама тепер з онуком більше сидітиме, але дарма.

– То ти хлопця народила?

– Ще п’ять років тому. От тільки давайте не будемо…

Проте Давлетов уже встиг запитати:

– А батько його до вас у прийми пішов чи як? Він теж на Відрадному?

– Його батько… – голос медсестри раптом зробився хрипким, і Едуард Рустамович із запізненням зрозумів, про що вона не хотіла говорити. – Батько його з ваших був. З військових інструкторів. Майор. Ми ж тут і познайомилися, у госпіталі цьому… Одружилися… В сенсі, розписалися. Потім він у В’єтнам поїхав. І все…

– Вибач, – тихо мовив Давлетов, – я не знав… І саме у В’єтнамі я не був. Одразу сюди завербувався, в Лівію.

– Та нічого, – махнула рукою Тося, – ви ж не могли знати ні про те, що я заміж встигла сходити, ні про мого благовірного і В’єтнам. А далі… Квартира у нього в Києві була, але казенна – ясна річ, мене звідти виперли. Свекор і свекруха так і не визнали ні мене, ні онука. Обзивали…

Вона проковтнула грудку, що застрягла в горлі:

– Обзивали негарно. Казали, що я лягла під їхнього сина, що звабила, коли він слабким був. А свідоцтво про шлюб для них нічого не означає. Ну, то куди ж мені було подітися, як не назад до мами вертатися?! Отож вона тепер не тільки з курями та з кролями по господарству порається, а ще й Максимку мого доглядає. А я тут працюю, а так на Відрадному. Хіба що час від часу Гатя в гості заїде й розкаже, що в нашому домі старому робиться.

– Гатя? Здається, її не любили ні твій батько, ані мати…

– Гатя моя подруга, тож до мене і приїжджає. Тоді мама йде щось по хазяйству робити або у себе в кімнаті зачиниться. Дім великий, хазяйство неабияке… Але вибачте, Едуарде Рустамовичу, щось я забалакалася!

Тося швидко підійшла до крапельниці, перетиснула зажимом прозору трубочку, потім нахилилася до правої руки хворого, вправно витягнула з вени голку, заліпила місце проколу проспиртованою ваткою та лейкопластирем, скомандувала:

– Зігніть руку в лікті, потримайте хвилин десять, а краще п’ятнадцять. А мені час до інших йти.

– Ми ж іще побачимося? – спитав він на прощання.

– Неодмінно, – кинула медсестра вже з порога. – Я так розумію, ви до нас надовго, отож іще поговоримо. Тільки…

– Що?..

– Тільки не потикайтесь уже нікуди, Едуарде Рустамовичу! Ні в Лівію, ні у В’єтнам – нікуди! Краще вдома сидіти чи на дачі. Повірте.

І вийшла з палати.

Управління