Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

прикрої і в чомусь наївної помилки: задля солідності вирішив обзавестися печаткою організації! Саме гравер з Коломийського універмагу, якому замовили кляту печатку, і здав їх усіх…

Передчуваючи скорий провал, Грім-Гора влаштував збори, на яких була винесена фальшива ухвала про саморозпуск СУМГ. Окрім того, керівник наказав усім спілчанам влаштувати у самих себе обшуки і знищити все, що може викликати найменшу підозру. Свята наївність: хіба ж можна знищити самих себе, хіба можна вирвати з грудей полум’яне серце патріота рідної України? Але ж самі вони й були головними доказами та свідками існування створеної ними молодіжної Спілки! Про решту доказів подбали чекісти.

Так, шкода. Дуже шкода, що надто швидко увірвалися в їхні молоді життя ці суворі слова:

– Встати, суд іде!..

Площа Лесі Українки, Київ, 3 вересня 1973 року

– Проходьте, товариші митці, будь ласка, проходьте. Вам сюди… Товаришу Ігнащенко! Анатолію Федоровичу!

Він озирнувся до розпорядника, коротко мовив:

– Одну хвилинку, буквально одну хвилинку.

Знов озирнувся до щойно відкритого пам’ятника. Трохи схиливши голову до плеча, поглянув спочатку ліворуч, потім праворуч.

Добра робота! Монумент прекрасно вписався – немовби завжди стояв на цьому самому місці, від початку йому призначеному. І весь простір площі тепер нібито зовсім по-новому організований. І все це сталося завдяки одному-єдиному монументу, зведеному на честь Лесі Українки, чиє ім’я носить ця прекрасна площа… що стала тепер ще кращою!

Добре, коли новий тиждень починається з відкриття добре виконаного Галею[138] пам’ятника, майстерно вписаного ним в цей простір! І добре, що цей монумент не гірший від першого[139], ним же і встановленого…

– Ну, товаришу Ігнащенко… Ну майте ж совість! На вас же всі тільки й чекають. А пам’ятник ваш нікуди звідси не втече, та й площа не зникне.

– Столи накриті, шампанське видихається, а горілка нагрівається?

– Ну так, Анатолію Федоровичу, ви ж усе розумієте.

– Гаразд, іду, – зглянувся він на розпорядника (чоловіка підневільного, від найменших примх начальства залежного, а тому трохи знервованого), тоді пружними кроками пройшов до чорної «Волги», всівся на заднє сидіння поруч з колежанкою і спитав її, прикривши двері:

– Ну то як, Галю, задоволена ти цією роботою чи ні?

– Толю, якщо архітектором проекту був ти, то я просто не можу не бути задоволеною нашим результатом, – дипломатично відповіла вона.

Оцінивши майстерність, з якою скульпторка уникнула прямої відповіді, Анатолій Федорович замовк. Хтозна, чому Галя не хоче розмовляти на цю тему! Можливо, через шофера, який сидить на водійському місці мовчки, але сьогодні ж увечері може відзвітувати куди слід, про що теревеніли скульптор Кальченко та архітектор Ігнащенко, яких він відвозив на урочистий бенкет з нагоди відкриття пам’ятника видатній українській поетесі на площі її імені. А може, вимотала її ця робота… Бо не можна сказати, що все пройшло гладесенько-рівнесенько, аж ніяк не можна!

Анатолій Федорович скосив очі на колежанку: сидить серйозна й зосереджена. Так, щосили намагається бути серйозною й зосередженою, хоча їх везуть на бенкет на чорній «Волзі». Тому він також доклав усіх зусиль, аби лишень зберегти серйозність. Хоча при згадці про один з епізодів, пов’язаних із завершеною щойно роботою, це було важкувато.

…Оскільки йшлося про монумент світочу української національної літератури і водночас видатній демократці дожовтневого періоду, їхній проект курувався на республіканському рівні – найвищому з можливих у даному випадку. Отож ситуація: на одній з нарад в ЦК КПУ перші особи партійно-господарського активу УРСР розглядали проект пам’ятника, прискіпливо вишукували бодай якісь недоліки… вишукували… вишукували, але відшукати ніяк не могли! Час спливав, треба було завершувати нараду й переходити до інших питань. Але що то за нарада, якщо ніхто не може дати жодного суттєвого зауваження авторам проекту?

Як раптом не хтось інший, а сам Перший секретар ЦК КПУ товариш Щербицький нібито мовив:

– Щось у Лесі срака замала. Передайте авторові, нехай виправить.

На тому нараду й завершили, оскільки жадане суттєве зауваження до проекту (що прозвучало з вуст самого товариша Першого секретаря!) було висловлене. Звісно, нікого з творчих працівників до тієї наради і близько не підпустили, проте з результатами ознайомили: адже побажання найвищого республіканського посадовця було занесене в протокол, та й авторці належало виправити проект відповідним чином!

Подейкують, нібито секретарка, передруковуючи протокол наради набіло, мовила із щирим захватом:

– Оце одразу видно, що Володимир Васильович справжній мужчина, якщо звертає увагу на подібні речі!

Однак на відміну від секретарки, Галя після того випадку дуже засмутилася: з її точки зору, скульптура Лесі Українки була ідеальною, вона ж змушена була збільшити відповідну частину. Інакше не можна…

Ну що ж, працювати з великим радянським начальством і справді нелегко. От хоча б згадати, що Ірма[140] розповідала про роботу над інтер’єрами Палацу культури «Україна» – зокрема, як товариш Шелест[141] попсував їй нерви. Тепер місце Шелеста посів Щербицький, йому і нерви митцям псувати. Бо робота у нього така, не можна інакше!..

Утім, зараз скульпторка може думати про щось інше. Галя – натура неспокійна, вона поспішає жити, тому весь час прагне зробити більше за попереднє. І якнайшвидше. А це ж не завжди вдається… Наприклад, вона мріяла про пам’ятник Пантелеймону Кулішу на хуторі Мотронівка, що неподалік від її рідної Борзни, або в самій Борзні. Проте з якихось ідеологічних міркувань пробити цей проект ніяк не вдається.

Можливо, вона вже повністю переключилася на пам’ятник Котляревському, який планувалося встановити в Києві[142] невдовзі – попрацювати над цим проектом запрошували знов-таки їхній творчий дует. А можливо, й не повністю: Галя з Бородаєм теж щось грандіозне затіває[143] – от тільки ні Бородай, ні вона нікому не кажуть, що саме…

Коротше кажучи, така невгамовна натура, як Галя Кальченко, не може хоч би трішечки розслабитися навіть в такий знаменний день, як сьогодні! Ну що ж, така вона є – і в цьому її «родзинка»!

Спеціальне відділення Центрального госпіталю КДБ УРСР, вул. Рози Люксембург, № 11, Київ, жовтень 1973 року

– Тосю… Невже це знов ти?

– Вгадали, Едуарде Рустамовичу, це справді я.

– Тільки не кажи, що я знов опинився у тому ж самому госпіталі, що й у шістдесят другому році під час Карибської кризи…

– Вірте не вірте, Едуарде Рустамовичу, але ви опинилися у тому ж самому спецвідділенні, що й тоді.

– Тьху ти… Ой… Тобто це не на тебе тьху, а на незадачку, що зі мною сталася! Вибач, Тосю, але я справді не очікував.

– Нічого, Едуарде Рустамовичу, нічого страшного. Я вас розумію, бо я ж також не очікувала вас тут побачити. Ви ж нібито