Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

– Що саме?

– Ти сказав, що мова або чеська, або словацька.

– Так. І що?

– Так країна ж у них – Чехословакія, тому мова чехословацька!

– Ні, не так, – посміхнувся Спартак. – Є чехи, але є також і словаки, вони в одну країну поєднані, як у нас п’ятнадцять республік – в один Радянський Союз. Але ж мови у них різні: у чехів – чеська, у словаків – словацька! Отож я не знаю, який словник купувати: чеський чи словацький? Я вже відкладати почав, он скільки назбирав.

Хлопчик витягнув з кишені брюк і продемонстрував саморобну полотняну торбинку, в якій брязкала купка монет.

– Ти навіть словник купувати хочеш? – з придиханням спитав Мар’ян. – Ти що, геть здурів, чи як?

– А як без словника чужу мову вивчити можна?

– А нащо її вчити?! Мене от мамка «англьопу» лише з ременякою може примусити вчити, та й то «англьопа» у мене не йде, а ти… щоб сам! Ну-у-у, знаєш, у тебе точно з головою негаразди.

– Мареку, от скажи, у твоєї тітки Елі робота хороша, як ти вважаєш?

– В «Інтуристі»? Гм-м-м… Звісно, що хороша. Там же іноземці! Від них можна різні речі модні дістати або, скажімо, жувальну гумку. Чи «кока-колу» в бляшанці. Або каву… Мені б таку роботу, як виросту!

– А коли тітка Еля ще малою була, її мама теж з ременякою змушувала іноземні мови вивчати? Чи вона сама…

– А знаєш… мабуть, що сама!

Мар’ян був явно здивований, що не додумався до цього раніше.

– Отож і я хочу сам прочитати книжки про Кротика і про «столцек престрі са»… Ну-у-у, мабуть, це щось подібне до нашої скатерки-самобранки, але без словника нізащо не розберешся.

– Все одно дивно, – тон Мар’яна лишався здивованим. – Про тебе в школі говорять, ніби ти тільки дорослі книжки читаєш. Жуля Верна там, чи «Вершника без голови», чи «Собаку Баскервілів» і все таке інше.

– Менше слухай, хто про що говорить, – посміхнувся Спартак. – Краще подумай, чому не можна водночас любити і дорослі книжки, й дитячі?

– Тому що… – і після паузи: – А й справді, чому не можна?

– Можна, Мареку, можна! От ми з тобою збираємося на доросле кіно, але ж це не означає, що і ти, і я мультики розлюбили? Не означає ж?

– Точно!

– А тому познайомиш мене з тіткою Елею твоєю. Коли вона допоможе мені з книжками розібратись, я їх неодмінно перекладу і тобі дам почитати. А якщо у неї словники вдома є… Це ж іще краше!

Мар’ян охоче кивнув. Спартак із вдячністю потиснув йому руку. Проте…

Якщо чесно, то він уже самостійно розібрався, що книжка «Stolček prestri sa» надрукована словацькою мовою, а не чеською. Розібрав навіть ім’я художника-ілюстратора: Carlos Busquets. І вже вирішив купувати чеський словник, а не словацький – бо книжка «Krtek a barvy»[135] була товстішою та виглядала привабливішою. Отже, познайомитися з тіткою Ельвірою, яку так вихваляв Марек, хлопець прагнув зовсім з іншою метою.

Адже якщо чесно, то за всі п’ять років, що проминули від 24 травня 1968 року, його власне розслідування Куренівської трагедії так і не зрушило з місця! З ким тільки Спартак не намагався поговорити про це – все було марно! Коли одного разу тітка Ліда прилетіла з Ташауза провідати дітей і свою маму – бабусю Гапку, то батьки поїхали на Куренівку побачитися з нею і, природно, прихопили з собою синочка. Спартак довго обирав підходящий момент, а тоді спитав тітку, чи бувало таке, щоб якийсь район Києва заливало багнюкою? Тітка Ліда надзвичайно перелякалася, її обличчя вмить скам’яніло, й вона хрипким голосом спитала, що за нісенітниці верзе племінник? Довелося збрехати, що їх у дитсадку (Спартак тоді відвідував підготовчу групу дитсадка) настрахала перед денним сном одна дівчинка. На що тітка Ліда сказала, що нічого такого не було й бути не могло.

Або інший випадок – коли позаторік у школі він спробував закинути Ганні Михайлівні пробну кульку, розпитуючи її про покійного голову Київського міськвиконкому товариша Давидова, на честь якого назвали бульвар на Русанівці. І знов те саме: Ганна Михайлівна вмить насторожилася, вся закам’яніла – Спартак бачив, до чого вона злякалася! Довелось вдавати із себе зарозумілого дурника, який хоче, щоб і на його честь якусь київську вулицю перейменували.

І таке ставалося щоразу, варто було лише натякнути дорослим на трагедію 1961 року, що сталася на Куренівці! Нерозуміння, переляк, намагання будь-що дізнатися, навіщо Спартак запитує про це і хто його на таке напоумив – що завгодно, тільки не щира розповідь про трагедію! Завдання явно виявилося складнішим, ніж уявлялося на початку. А без розповідей інших людей малий не знав, наскільки варто вірити мамі Гаті. Себто, скільки в її схвильованій розповіді правди, а скільки домислів… навіть ненавмисних!

Спартак знав, що останнє цілком можливе. Якось по телевізору демонстрували цікаве документальне кіно[136] про те, що викладач якогось інституту підлаштував своє викрадення, а потім опитував студентів, хто його викрадав? І всі відповідали по-різному. Отже, відшукати інших свідків Куренівської трагедії було конче необхідно – тільки де ж їх знайти?

Саме тому хлопчик дуже сподівався на цю тітку Елю. Адже якщо вона підмовила Марекову матір на те, щоб її діти неодмінно переглянули фільм, який готувалися зняти з прокату, та ще й щоб Спартака з собою прихопили – отже, вона надзвичайно відчайдушна! Якщо вона не злякається розповісти про багнюку, що вилилася з Бабиного Яру на Куренівку, то це стане першим успіхом у реалізації того давнього задуму.

Хлопчик на це сподівався. Дуже-дуже сподівався!..

Обласний суд, Івано-Франківськ, серпень 1973 року

– Встати, суд іде!

Засновуючи «Спілку української молоді Галичини», вони протестували проти масових арештів та судового переслідування української інтелігенції. Хто ж знав, що невдовзі вони самі опиняться на лаві підсудних?

Точніше, не так…

Сам засновник СУМГ – Грім-Гора чесно й відверто попереджав усіх, хто вступав до спілчанських лав: боротьба буде жорстокою, попри весь молодечий запал, шансів на перемогу обмаль, а тому треба готувати себе морально до найгіршого.

Добре, що це нікого не зупинило!

Погано, що розв’язка настала дуже швидко. Занадто швидко…

Минулорічне покладання вінка, оповитого жовто-блакитними стрічками, до пам’ятника Олексі Довбушу в Печеніжині так і залишилося найпомітнішою публічною акцією, на яку спромоглася їхня Спілка. Окрім того, хлопці слухали закордонні «радіоголоси» й розповсюджували почуте у вигляді саморобних летючок[137]. Грім-Гора (в реальному житті – слюсар Дмитро Гриньків) очолював на своєму підприємстві комітет ДТСААФ, отож взявся навчити всіх спілчан поводитися з вогнепальною зброєю.

Ото, власне, й усе, на що вони спромоглися! Бо далі Грім-Гора припустився