Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Так-так, звісно, я все розумію. Мене секретарка попередила, що маю хвилин двадцять…
– …з яких вже минуло хвилин п’ять, – кивнув головлікар. – Отож давайте, кажіть, з чим прийшли?
І знову візитер промовчав, втупивши погляд у стільницю перед собою.
– Гаразд, Назаре Амосовичу, тоді я вам допоможу… Скажіть, ви заяву про звільнення з собою принесли? Чи ви, можливо, збираєтесь написати її, повернувшись у мою приймальню й нарешті надавши мені можливість зайнятися іншими справами, якими й мусить займатися головлікар?
– А-а-а-а…
– Ви хочете спитати, звідки я знаю, що ви збираєтеся звільнятись?
– А-а-а-а… Та-а-а… Власне, так, – ледь спромігся вичавити з себе розгублений візитер.
– Ну-у-у, знаєте!.. – сплеснувши руками, Ростислав Леонідович щиро посміхнувся. – Ото був би з мене головлікар, якби я не знав, що діється у підпорядкованому мені лікувальному закладі! Тим паче в лікувальному закладі не простому, а профільованому… ем-м-м… У лікарні дуже специфічного профілю – назвемо речі своїми іменами.
Сказавши це, господар кабінету підвівся, вийшов з-за столу, попрямував до шафи, що приткнулася до дальньої стіни кабінету, пошукав на одній з полиць, підхопив там звичайну на вигляд сіру течку середньої товщини, відніс її звідти на своє місце. А вже тоді розкрив, видобув з надр течки і помахав у повітрі папірцем, густо списаним фіолетовими рядками:
– Ось доповідна записка завідувача третім чоловічим відділенням, в якій він скаржиться на недбалого перекірливого підлеглого, якого звуть… Як його звуть, а давайте-но вгадаємо?..
– Це про мою душу доповідна, – тужливо зітхнув відвідувач.
– Про вашу, Назаре Амосовичу, про вашу! Отже, якщо конфлікт між вами та заввідділенням загострився настільки, що ви прийшли на прийом до головлікаря нашого закладу, то з чим ви могли прийти? З проханням про звільнення – тільки так!
Проголосивши цей висновок урочистим тоном, Ростислав Леонідович сховав доповідну записку назад до теки й заговорив буденною скоромовкою:
– Але ми не будемо розкидатися цінними кадрами. А ви ж у нас цінний кадр, Назаре Амосовичу, хіба ні? Мовчіть, я знаю вашу відповідь заздалегідь: авжеж, ви кадр цінний – ну, просто нема куди який цінний!
– Та ну!.. Не жартуйте так, прошу.
– А чому ж? А як же ви себе не цінуєте?
– Та-а-а… Я ж перенавчився, курси ці закінчив, отож і пішов по психіатричній лінії. От якби ж я зі студентської лави мріяв про те, щоб вивчитися на психіатра – тоді б інша річ була.
– Справді? А що так? А чого?..
– Та-а-а… – знову потупившись, відвідувач пробубонів нерозбірливо: – Ви таке запитуєте, а в особовій справі моїй, мабуть, усе записано.
– Так, у вашій справі записано все, – підтвердив головний лікар.
– Тоді навіщо запитувати…
– А для того, щоб нагадати вам, Назаре Амосовичу, що, враховуючи відомі як вам, так і мені обставини, хочу нагадати, що звільнять вас аж ніяк не за власним бажанням. Точніше, вас звільнять з «вовчим білетом» у кишені. За статтею про службову недбалість. Розумієте, що для вас це означатиме, чи не дуже розумієте?
– Розумію, – зітхнув візитер, – але поставити Горбачу діагноз «млява шизофренія»[144] не можу.
– Тобто?
– Не можу, та й годі. Й робіть, що хочте.
– Ну-у-у… наприклад? Що, наприклад, мусимо ми зробити, аби вичерпати наш конфлікт?
– Мене звільніть, якщо хочете, поверніть на моє місце мого попередника. Отож нехай він і ставить такі діагнози.
– Ай-я-яй, Назаре Амосовичу, ай-я-яй! – картинно сплеснув руками головлікар. – Ви такий дорослий, працюєте на відповідальній посаді такого поважного медичного закладу, як наш, а таку дурню верзете! Як же ми можемо відіграти назад кадрову ситуацію, коли вашим попередником був ваш теперішній заввідділенням?! Не може ж він ставити настільки серйозний діагноз самотужки! Це ваша робота, як лікуючого лікаря – первинний діагноз поставити. А він вже його підтвердить або не підтвердить. А в теперішньому своєму положенні… Ем-м-м… Погодьтесь, Назаре Амосовичу, що заввідділенням не може виконувати вашу роботу.
– Але ж…
І знов мовчанка.
– Що ви хочете сказати? – не стерпів нарешті Ростислав Леонідович. – Давайте, не приховуйте, бо відведений вам час невпинно спливає.
Немов на підтвердження цих слів двері кабінету прочинилися, в них зазирнула секретарка й нагадала:
– Ростиславе Леонідовичу, тут у приймальні Сєров, Бистрих і Шолуха вже чекають.
– Вже?..
Головлікар набурмосився, підсмикнув лівий манжет сорочки, поглянув на ручний годинник і виніс рішення:
– Перепросіть у всіх трьох від мого імені та скажіть нехай зачекають… Ну-у-у, наприклад… зайві чверть години. Бо у мене тут конфліктна ситуація, що потребує негайного вирішення.
І знов, коли двері кабінету зачинилися:
– Ось бачите, Назаре Амосовичу, заради вас доводиться змушувати чекати поважних людей. А все тому, що ви відмовляєтеся поставити такий простий і очевидний діагноз. Ну куди це годиться, га?..
– У Горбача немає ніякої шизофренії. Ні «млявої», ані «уповільненої» – ніякої немає. Отож і ставити такий діагноз…
– Як це – нема? Ну як же нема, коли все настільки очевидно?
Тепер Ростислав Леонідович уже не приховував обурення, тому відвідувач трохи відсахнувся і знітився.
– Ну гаразд, давайте ось зараз же, разом з вами пройдемося по справі цього самого Горбача. Можливо, ви хоча б тоді переконаєтеся, що у нього таки справді млява шизофренія. Давайте?
– Ну-у-у… давайте пройдемося… – явно неохоче, через силу вичавив із себе Назар Амосович.
Головлікар видобув з теки нові папірці та спитав:
– Отже, маємо хворого, який зветься Горбач Микита Лукич, п’ятдесят третього року народження, до надходження до нашого закладу працював молодшим продавцем овочевого магазину в Рівному. Так?
– Так.
– От і добре, що ви хоч із чимось погоджуєтеся… Поїхали далі. Отже, що стало причиною надходження цього самого хворого громадянина Горбача до нашого лікувального закладу?
– Прохання слідчого обласної прокуратури про проведення первинної психіатричної експертизи на предмет встановлення у пацієнта млявої шизофренії, – пробурмотів Назар Амосович.
– О! – Ростислав Леонідович погрозив йому відстовбурченим вказівним пальцем правої руки. – Розумієте? Слідчий обласної прокуратури просить нас поставити хворому громадянину Горбачу Микиті Лукичу цілком конкретний первинний діагноз – «млява шизофренія». А ви тим часом…
– Перепрошую, але доки зазначеному громадянину Горбачу Микиті Лукичу діагноз не поставлено, його не можна називати хворим. Тим паче, такий діагноз, як…
– Ви впевнені у своїх словах, Назаре Амосовичу?
– Я? – сердега навіть голову в плечі втягнув під суворим поглядом головного лікаря.
– Ви, ви! Звісно, що ви, а не заввідділенням.
– Ну так, він згоден…
– От бачите, Назаре Амосовичу, а він же більш досвідчений лікар, ніж ви.
– Тим не менш моя думка –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
