Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

Помовчали.

– Ну гаразд, Назаре Амосовичу, – Ростислав Леонідович делікатно кахикнув і спитав, мимоволі стишивши голос: – Тоді скажіть, які підстави мала обласна прокуратура, щоб запідозрити у громадянина Горбача таке підступне захворювання, як «млява шизофренія»?

– В обласній прокуратурі працюють слідчі та прокурори, вони не мають відповідної медичної кваліфікації, щоб…

– Назаре Амосовичу, скажіть, будьте настільки люб’язні, що збирався вчинити хворий…

– Пацієнт…

– Ну гаразд, гаразд! Пацієнт, кажете? Отже, повідайте мені, будь ласка, що збирався вчинити релігійний фанатик Горбач Микита Лукич у суботу, тринадцятого квітня цього року, напередодні так званого християнського свята так званої Пасхи?

– Надихнувшись випадком, що мав місце на початку вересня[145] торік, він збирався підірвати саморобну бомбу або у Мавзолеї Леніна в Москві, або на Красній площі перед Мавзолеєм, або на східцях, що ведуть безпосередньо до усипальниці товариша Леніна. Тим самим пацієнт Горбач збирався виправити помилку, якої припустився його попередник.

– І що ж це за помилка, дозвольте дізнатися?

– На думку пацієнта Горбача, його невідомий попередник невірно обрав день для здійснення бомбової атаки на Мавзолей. На його думку, перше вересня – це початок занять у школярів і студентів. Тоді як наш пацієнт орієнтувався на релігійне свято – на Великдень…

– А?! Що я чую? – Ростислав Леонідович аж привстав від напруження.

– Наш пацієнт орієнтувався на так зване релігійне свято – Пасху, – повторив візитер, відвівши очі.

– Назаре Амосовичу, ви що… Невже ви вірите у подібного роду дурню?

– Не вірю, звісно, – зітхнув той, – просто батьки мене виховували… у традиційному дусі. Тому мене охрестили, коли я ще немовлям був. У нас у Бакоті, знаєте, там монастир знаменитий…

– То що, тільки через дурний вчинок батьків ви тепер поділяєте різні глупства? І як вам тільки не соромно!

– Не те щоб поділяю, – обережно мовив Назар Амосович, – просто дитячі згадки… Це ж дитинство, про нього стільки згадок лишилося.

– Ви вже давно дорослий, – суворо мовив головний лікар, – а старих забобонів досі не позбулися. Негарно це, знаєте… Втім, йдеться про інше: громадянин Горбач Микита Лукич прагнув завдати шкоди найбільшому та найулюбленішому символу всього радянського народу – товаришеві Леніну. Хіба саме це не свідчить на користь слідчих прокуратури?.. Та «млява шизофренія» – це абсолютно влучний висновок! Не розумію, що заважає вам поставити саме такий діагноз?

– Бо не вважаю пацієнта Горбача хворим душевно. Як на мене, його бажання є абсолютно свідомим, а хвороба, яку йому намагається приписати прокуратура, тут абсолютно ні до чого.

– Таким чином виходить, що абсолютно здоровий, при повному усвідомленні всіх своїх дій радянський чоловік спочатку проштудіював підручник Олександра Шидловського «Основи піротехніки», а потім йому закортіло виготовити потужну бомбу з вибухівки, яку він намагався нелегально придбати попервах у роботяг Ярівського гранітного кар’єру, а потім у таких самих роботяг Івано-Долинського кар’єру? А потім абсолютно здоровий, тобто, ні на краплю не слабкий на голову чоловік, збирався підірвати цією бомбою не тільки себе, але й невідому кількість відвідувачів Мавзолею Леніна? Все це нормально, ви вважаєте?

– За словами самого пацієнта Горбача, він збирався криком попередити людей, щоб вони розбіглися. Якби хто й постраждав від вибуху, окрім нього самого – то це охоронці Мавзолею.

– То що, охоронці не люди?! Вони нелюди, чи не так виходить?

– Ні, чого ж… Люди, звісно. Просто служба у них така. Ризикована.

– Робота, кажете? Хм-м-м! Хороша відмовка.

– Це не відмовка, Ростиславе Леонідовичу, це…

– У будь-якому разі нам усім, як лікарям-психіатрам, необхідно пам’ятати про наші прямі службові обов’язки також, – у голосі головлікаря брязкнув метал, тому візитер, який збирався щось заперечити, в останній момент все ж вирішив, що краще буде промовчати. – Ми, Назаре Амосовичу, охороняємо душевний стан нашого суспільства, слідкуємо за його здоров’ям. Суспільство довірило нам важливу функцію: вчасно виявляти, помічати, маркувати шкідливі паразитарні елементи, які прагнуть проникнути в цю свідомість і спотворити її, навіть скалічити певною мірою. Розумієте, наскільки це важливо?

– Але ж я думав…

– Не важливо, про що ви там думали. Важливо, як все є насправді. А тут ситуація така, що, піклуючись про душевне здоров’я окремих членів суспільства, лікарі-психіатри опікуються душевним здоров’ям суспільства в цілому. Ми всі – це дуже важлива захисна суспільна система, але щойно ви, Назаре Амосовичу, продемонстрували, що є слабкою ланкою цієї системи. Через ваші дії або, точніше, через вашу бездіяльність в її роботі настане збій – розумієте, чим це може обернутися для суспільства, чим загрожує його духовному й душевному здоров’ю? А тому перепрошую, я просто змушений зайнятися вами.

– Тобто?

Подібного повороту він аж ніяк не очікував, однак головний лікар, схоже, наважився на рішучі дії:

– Назаре Амосовичу… А розкажіть-но мені, яким чином ви перекваліфікувалися на лікаря-психіатра?

– Ну-у-у… навіщо згадувати ту давню історію?

Утім, спроба уникнути пояснень виявилася марною:

– Назаре Амосовичу, облиште! Ви прийшли до мене на особистий прийом, заради вас я був змушений змінити графік роботи та затримати у приймальні Сєрова, Бистрих і Шолуху, а там дуже важливе питання… Отож відповідайте, будь ласка. Коротко й по суті. Бо я ж зацікавлений і в швидкому наведенні ладу в третьому чоловічому відділенні. Ну, то як?

Довелось бодай коротко розповісти про те, як майже чотири роки тому в Хмельницькій обласній лікарні заїжджий лектор товариства «Знання» переконував співробітників нести в народні маси добру звістку про позитивний вплив малих доз радіації на людський організм. Як тоді ще терапевт Дунець виступив різко проти цього. Й як невдовзі по завершенні згаданої лекції лікаря-терапевта Дунця направили на курси перекваліфікації, оскільки в Хмельницькій області тоді відчувався брак лікарів-психіатрів. І головне – що на прощання тамтешній головлікар напутив його: «Дурень ти, Назаре Амосовичу, ох і дурень же! Якщо Партія та Уряд вирішили збудувати Хмельницьку атомну електростанцію, то цього не уникнути. Тим паче завадити реалізації цих планів не зможе якийсь дохтур… А от життя собі поламати він може залюбки. Тому топай звідси! Пішов геть».

Отак він і перекваліфікувався з терапевтів у психіатри. Але протягом півтора року по завершенні перекваліфікації, змінивши пару місць роботи на Хмельниччині, на початку поточного 1974 року був переведений сюди – у Рівненську обласну психіатричну лікарню, де вже понад місяць працює в третьому чоловічому відділенні.

Десь на середині розповіді Назара Амосовича з-за дверей знов визирнула секретарка, однак Ростислав Леонідович лише поклацав нігтем по скельцю свого годинника і тихо кинув:

– Нехай іще трохи почекають, ми вже скоро.

Коли ж відвідувач завершив, то підбив підсумок:

– Таким чином, Назаре Амосовичу, я змушений констатувати, що в основі всіх службових пертурбацій, на які ви наразилися через вашу… не