Бенедикт Барух Спіноза - Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза

й не захотіли мати смертного царя, так щоб царським житлом у державі був не храм, а палац, і щоб далі всі коліна були співвіт­чизниками не у відношенні до божественного права і первосвященства, а стосовно царя.

Але з цього постав великий привід для нових повстань, через які, нарешті, і прийшло зруйнування всієї держави. Бо чи може щось інше бути нестерпніше для царів, аніж панувати з ласки іншої особи і терпіти державу в державі? Перші царі, обрані з-поміж приватних осіб, були задоволені ступенем гідності, до якої вони вивищилися. Але після того, як сини, згідно з правом спадкоємства, оволоділи царством, вони почали поволі все міняти, аби утримати тільки за собою всю владу, якої вони значною мірою були позбавлені, доки право законодавства залежало не від них, а від первосвященика, який зберігав закони у святилищі і тлумачив їх народу. Відтак царі, подібно до підданих, були пов’язані законами і не могли, згідно з правом, відмінити їх чи давати нові з рівним авторитетом. До того ж право левітів забороняло царям нарівні з підданими, як профанам, управляти святинею, і, нарешті, вся міць їхньої влади залежала тільки від волі однієї людини, яка здавалася пророком. Приклади цього вони бачили. А саме: бачили, як вільно Самуїл наказував Саулові і як легко за один поганий вчинок він міг передати право на царство Давиду. Ось чому в них і була держава в державі, і царювали вони з ласки іншої особи. Відтак для переборення цього вони дозволяли посвячувати храми іншим богам, аби не мати більше потреби рахуватися із вказівками левітів, потім вони відшукували людей, які пророкували б від імені Бога, аби мати пророків, яких можна було б протиставити істинним.

Але хоч би що вони робили, а бажаного ніколи не могли досягти. Бо пророки, підготовлені до всього, вичікували зручного часу, а саме: правління наступника, яке, доки жива пам’ять про попередника, завжди неміцне. Тоді вони, посилаючись на божественний авторитет, легко могли схилити якогось вороже налаштованого і уславленого доброчинністю царя до захисту божественного права і до володіння державою або частиною її на підставі права. Але цим способом і пророки не могли чогось досягти, бо, хоч вони й скидали тирана, причини, однак, залишалися. Тому вони робили не що інше, як купували нового тирана кров’ю багатьох громадян. Таким чином, незгодам і громадянським війнам не було кінця, причини ж порушення божественного права були завжди ті самі і могли бути знищені тільки одночасно зі всією державою.

З цього ми бачимо, як була введена релігія в державі гебреїв і яким чином держава могла б бути вічною, якби справедливий гнів законодавця дозволив утвердитися в ній. Але, оскільки цього не могло статися, вона повинна була зрештою загинути. І тут я говорив тільки про першу державу, бо друга була лише тінню першої, тому що гебреї були підкорені законам персів, підданими яких вони були. А після того, як вони одержали свободу, право княжої гідності привласнили собі первосвященики, завдяки чому вони одержали необмежену владу в державі. Звідси у жерців виникло сильне бажання царювати і в той же час домагатися первосвященицького сану. Ось чому про це друге царство не треба багато говорити. Але чи гідне перше (оскільки ми показали його тривалим) наслідування, чи благочесно наслідувати його, наскільки це можливо? Все буде видно з подальшого. Тут я тільки бажав би замість висновків відзначити те, на що ми вже вище вказали, а саме: з того, що ми показали в цьому розділі, випливає, що божественне, чи релігійне право виникає з договору, без якого немає жодного права, крім природного, і тому геб­реї на підставі приписів релігії не були зобов’язані любити народи, які не брали участі в договорі, але тільки співвітчизників.

Розділ XVIII. Із держави й історії гебреїв виводяться деякі політичні догми

Хоча держава гебреїв, якою ми її показали в попередньому розділі, могла бути вічною, однак ніхто вже не може наслідувати її, та цього ніхто й не радить. Бо якби хто хотів перенести на Бога своє право, то він повинен був би чітко домовитися про це з Богом, як зробили гебреї. Отже, потрібна була не тільки воля тих, хто переносить право, але й воля Бога, на якого воно повинно було б бути перенесене. Але Бог, навпаки, відкрив через апостолів, що договір з Богом пишеться вже не чорнилом і не на кам’яних скрижалях, але Духом Божим у серці. Потім, така форма влади могла б бути корисна тільки для тих, можливо, хто бажає жити лише для себе, без зовнішнього спілкування, замкнувшись усередині своїх меж і відокремившись від решти світу, але аж ніяк не для тих, кому необхідно мати спілкування з іншими. Тому така форма влади може бути на користь тільки дуже небагатьом.

Але, воістину, хоча не у всьому вона заслуговує наслідування, однак у неї було багато чого, що варте принаймні відзначити і що, можливо, слід було б порадити наслідувати. Щоправда, оскільки до мого плану, як я вже згадав, не входить говорити власне про державу, то більшу частину цього я пропущу і відзначу тільки те, що стосується моєї мети, а саме: що Царству Божому не суперечить обрання верховної величності, яка мала б верховне право влади. Бо гебреї передали Мойсею верховне право повелівати після того, як перенесли своє право на Бога. І він, отже, один мав владу видавати і скасовувати ім’ям Бога закони, обирати священнослужителів, судити, вчити й карати і, нарешті, всім абсолютно все наказувати. Потім, хоч священнослужителі були тлумачами законів, однак не їх справою було судити громадян і виганяти когось із суспільства. Бо це право було присвоєне тільки суддям і правителям, обраним із народу («Ісус Навин», 6:26; «Книга Суддів», 21:18; «І книга Самуїлова», 14:24).

Якби ми побажали також звернути увагу на успіхи й історію гебреїв, то, крім цього, ми знайшли б і інше, також гідне того, щоб його відзначити. А саме: 1) що секти стали виникати тільки після того, як первосвященики в другому царстві дістали владу ухвалювати рішення й керувати справами держави. Для того щоб ця влада була вічною, вони привласнили собі княжу гідність (ius principatus) і, нарешті, захотіли називатися царями. Підстава цього зрозуміла. Адже в першій державі ніякі закони не могли виходити від первосвященика, оскільки в них не було ніякого права виносити рішення, але було тільки право передавати відповідь Бога, коли до них зверталися князі (principes) чи народні збори. Тому в той час у них не могло бути ніякого бажання вводити новизну, а було лише бажання служити й захищати звичне і прийняте. Бо ніяким іншим способом вони не могли забезпечити свою свободу всупереч волі правителів, як тільки непорушно охороняючи закони. Але після того, як вони одержали право завідувати справами держави і право княжої гідності разом з первосвященством, кожний з них як у релігії, так і в решті справ почав шукати особистої слави. Визначаючи все первосвященицьким авторитетом і приймаючи щодня нові постанови стосовно церемоній, віри і всього іншого, вони хотіли, щоб ці постанови були не менш священні й не менш авторитетні, ніж Закон Мойсеїв. Внаслідок цього релігія стала схожою