Емма Донохью - Кімната

— Воно на нас упаде?

— Ні, все добре, Джеку.

Мені дуже хочеться повернутися в палату номер сім до Ма, хоч вона й у Забутті.

— Ось ми й прийшли...

Перед нами — зелений фургон, за кермом сидить Діна. Вона махає мені крізь вікно. В салоні я бачу менше личко. Двері фургона не відхиляються, а відсуваються, і я забираюся всередину.

— Нарешті, — каже Діна. — Бронвін, люба, привітайся зі своїм братиком у перших — Джеком.

Ця дівчинка на зріст така ж, як я. Її голова вся в кісках, як у Діни, але з блискучими намистинками на кінцях. Вона тримає в руках пухнастого слона і відерце пластівців з накривкою у формі жаби.

— Пивіт, Дзеку! — промовляє вона писклявим голосом.

Поруч з Бронвін — сидіння для мене. Павло показує, як треба застібати ремінь. У мене виходить пристебнутися з третьої спроби, і Діна з Бронвін плескають у долоні. Павло зачиняє двері фургона. Вони гучно стукають, і я аж здригаюся. Мені знову хочеться назад до Ма, та так, що, здається, от-от розплачуся. Проте я стримуюся.

Бронвін раз по раз повторює:

— Пивіт, Дзеку! Пивіт, Дзеку!

Вона ще не вміє правильно говорити, тож вимовляє: «Таті співає», «Ганюня собаця» або «Неня, се пецива, ляляська». Ляляська — це «будь ласка» її мовою, таті — це Павло, а неня — це Діна, але так їх називає тільки Бронвін, як-от свою Ма називаю Ма лише я.

Мені трохи лячно, однак тепер я швидше сміливіший, ніж наляканий, бо це не те саме, що вдавати мертвого в Килимі. Коли назустріч нам їде машина, я кажу сам собі, що вона повинна їхати зі свого боку дороги, а то офіцерка Оу посадить її у в’язницю до бурої вантажівки. Картинки за вікном схожі на кадри в телевізорі, тільки не такі чіткі. Я бачу припарковані машини, бетономішалку, мотоцикл і трейлер, що везе... раз, два, три, чотири, п’ять машин — моє улюблене число. Перед будинком якесь маля штовхає тачку, а в ній сидить ще менше малятко — як кумедно! Я бачу собаку, що переходить дорогу, ведучи за собою на мотузці людину. Гадаю, людина прив’язана до цієї мотузки, а не тримається за неї, як діти з садочка, що їх ми бачили з Ма. На світлофорі спалахує зелене світло, і дорогу переходить жінка на милицях; на смітниці сидить величезний птах. Діна каже, що то мартин, ці птахи їдять геть усе.

— Значить, вони всеїдні, — зауважую я.

— Ого, які слова він знає!

Ми повертаємо туди, де багато дерев. Я питаю:

— Ми що, приїхали назад у Клініку?

— Ні-ні, нам треба заскочити до пасажу і купити подарунок: Бронвін по обіді йде на день народження.

Пасаж — це крамниці, подібні до тих, де Старий Нік раніше купував нам харчі. І більше нічого.

У пасаж має намір іти тільки Павло, але він не знає, що купувати, тому замість нього збирається Діна. Однак тут починає комизитися Бронвін:

— Хоцу з неня, хоцу з неня.

Тож по подарунок іде Діна і везе з собою Бронвін у червоному візку, а ми з Павлом чекатимемо їх у фургоні.

Я дивлюся на червоний візок:

— Можна мені спробувати?

— Пізніше, в музеї, — відповідає Діна.

— Послухай, мені дуже треба в убиральню, — каже Павло. — Може, буде швидше, якщо ми всі підемо.

— Ну, не знаю...

— У будні там не дуже людно.

Діна дивиться на мене і не всміхається:

— Джеку, хочеш заїхати в пасаж у візку? Лише на кілька хвилин.

— Так, дуже хочу.

Я їду позаду і стежу, щоб Бронвін не випала, бо я її старший брат, як Іван Хреститель для Ісуса. Я силкуюся пояснити їй це, але вона мене не слухає. Коли ми під’їжджаємо до дверей, вони розчиняються самі собою зі звуком non, і я мало не падаю зі страху, проте Павло каже, що в них умонтовано маленькі комп’ютери, які подають один одному сигнал, тому нема чого боятися.

Усередині все надзвичайно яскраве й величезне. А я й не знав, що в приміщенні може бути так само просторо, як і в Зовні. Тут навіть ростуть дерева. Я чую музику, проте музикантів з інструментами не бачу. Та найдивовижніша річ — це сумка з Дорою. Я злізаю з візка, щоб торкнутися її обличчя. Вона всміхається мені й танцює.

— Дора, — шепочу я їй.

— О, Бронвін теж колись захоплювалася нею, — каже Павло. — А тепер вона вподобала Ганну Монтану.

— Ганна Монтана, Ганна Монтана, — співає Бронвін.

Сумка має лямки. Вона схожа на Рюкзак, тільки спереду на ній — Дорине обличчя. А ще в сумки є ручка. Коли я беруся за неї, вона видовжується. Мені здається, що я зламав сумку, але вона котиться по підлозі. Це сумка на коліщатах і водночас рюкзак. Неймовірно!

— Подобається? — питає мене Діна. — Ти хотів би носити в ній свої речі?

— Може, іншого кольору, не рожеву, — каже їй Павло, а потім звертається до мене: — Тобі подобається оця, Джеку? Крута, чи не так?

Він простягає мені сумку з Людиною-павуком.

Але я міцно обіймаю Дору. Мені здається, що вона шепоче мені: «Ола[14], Джеку».

Діна намагається забрати в мене сумку, проте я не віддаю.

— Не хвилюйся, мені треба заплатити за неї отій жінці. Я поверну її тобі за дві секунди...

Однак це забирає не дві секунди, а тридцять сім.

— Ось де вбиральня, — каже Павло й біжить туди.

Продавчиня загортає сумку в папір, і я більше не бачу Дориного обличчя. Завинуту сумку жінка кладе у велику картонну коробку, і Діна простягає її мені, тримаючи за мотузку, якою вона обв’язана. Але я витягаю Дору і просуваю руки в лямки — вона на мені. Я несу Дору — ура!

— Що треба сказати? — питає мене Діна.

Я не знаю, що треба сказати.

— Ганюня сумка Бонвін! — вигукує Бронвін.

Вона розмахує прикрашеною блискітками сумочкою, з якої на мотузочках звисають сердечка.

— Так, люба, але в тебе вдома ціла купа гарних сумочок.

Діна відбирає сумку в доньки, Бронвін кричить, і одне з сердечок падає на підлогу.

— Невже не можна хоч раз обійтися без пригод? — обурюється Павло, що вже повернувся з убиральні.

— Якби ти був