Емма Донохью - Кімната

— Боронь Боже! Та невже вам ніколи не хотілося попросити викрадача забрати Джека?

— Забрати?

— Скажімо, залишити на ґанку лікарні, щоб якась сім’я його всиновила? Адже й вас узяли за дочку, і ви, як мені здається, були щасливі.

Я бачу, як Ма ковтає слину.

— Чого б я мала так чинити?

— Ну, щоб він ріс вільним.

— Вільним від мене?

— Звісно, це була б жертва — найбільша жертва, але тоді Джек мав би нормальне, щасливе дитинство в люблячій сім’ї.

— Він мав мене. — Ма робить притиск на кожному слові. — Він провів своє дитинство зі мною, і мені байдуже, чи вважаєте ви це за норму.

— Але ж ви розуміли, що позбавляєте хлопчика всього? — питає жінка. — День при дні його світ мав ширшати й ширшати, а той, що ви йому могли дати, дедалі звужувався. Ви, мабуть, з тугою згадували те, чого Джек ніколи не бачив. Друзів, траву, плавання, каруселі на ярмарку...

— Чому всі торочать про ярмарки? — Голос Ма хрипне. — Малою я їх терпіти не могла.

Жінка злегка всміхається.

З очей Ма капають сльози. Вона піднімає руки, щоб витерти їх. Я схоплююся зі стільця і біжу до неї, щось падає — бряяяязь. Я підбігаю до Ма й обіймаю її, а Морріс кричить:

— Не знімайте хлопчика...

Коли я вранці прокинувся, Ма знову лежала в Забутті.

Не думав, що в неї будуть такі дні в Зовні. Я смикаю її за руку, та вона лише тихо стогне й ховає голову під подушку. Мені дуже хочеться пити. Я примощуюся коло Ма, намагаючись дістатися до її циці, проте вона не розвертається до мене. Сотні годин я лежу поруч з нею, скрутившись калачиком.

Я не знаю, що робити. Коли ми жили в Кімнаті й Ма була в Забутті, я міг устати, приготувати сніданок і подивитися Телевізор.

Я дихаю носом, він тепер вільний. Здається, моя застуда минула.

Я підходжу до вікна і тягну за шнур, щоб трохи розсунути жалюзі. Надворі — яскраве сонце, вікна машин відсвічують його проміння. Повз вікно пролітає ворона й лякає мене. Здається, Ма не подобається світло, тому я згортаю жалюзі. У моєму пузику бурчить — бур-бур.

Тоді я згадую про кнопку біля ліжка і натискаю на неї, але нічого не відбувається. Та ось за хвилину в двері хтось тихо стукає — тук-тук. Я відчиняю їх і бачу Норін.

— Привіт, зайчику, як маєшся сьогодні?

— Я голодний, а Ма в Забутті, — шепочу я у відповідь.

— Вона забула тебе погодувати? Ми це зараз швиденько виправимо.

— Ні, не забула. Вона сама забулася.

На обличчі Норін відбивається збентеження.

— Гляньте, — показую на ліжко. — У такі дні вона не встає.

Норін називає Ма на її друге ім’я і питає, що з нею.

Я шепочу:

— Не говоріть до неї.

Але вона питає ще голосніше:

— Може, вам щось принести?

— Дайте мені поспати.

Зроду не чув, щоб Ма говорила в Забутті; її голос схожий на рев страховиська.

Норін підходить до шафи і дістає мій одяг. У темряві це важко, я засуваю обидві ноги в одну холошу, і на якусь мить мені доводиться спертися на Норін. Коли я торкаюся інших людей самохіть, це не так уже й страшно. Значно гірше, коли вони торкаються мене. Це наче удар струмом.

— Черевики, — шепоче Норін.

Я знаходжу свої черевики, засуваю в них ноги й застібаю липучки. Це не ті гнучкі черевики, що мені подобаються.

— Хороший хлопчик, — шепоче Норін з порога і махає мені, щоб я йшов слідом.

Я поправляю волосся у хвості, бо воно трохи вибилося, а тоді знаходжу Зубчик, камінь та кленову летючку і кладу їх собі в кишеню.

— Твоя Ма, певно, дуже втомилася від інтерв’ю, — каже Норін у коридорі. — Твій дядько вже півгодини сидить у приймальні й чекає, коли ви прокинетеся.

Пригода! Але ж ми не зможемо взяти в ній участі, бо Ма в Забутті.

Лікар Клей, ідучи сходами, звертається до Норін. Обома руками тримаючись за поруччя, я опускаю одну ногу, потім другу і ковзаю по ньому долонями. Я не падаю, хоч була мить, коли мені здалося, що от-от упаду. Проте я тут-таки встав на другу ногу.

— Норін!

— Секундочку!

— Я сам спускаюся!

Вона всміхається мені:

— Ви тільки гляньте!

— Дай п’ять, — каже лікар Клей.

Я відриваю від поруччя одну руку й стукаю п’ятірнею по його п’ятірні.

— То ти хочеш побачити динозаврів?

— Без Ма?

Лікар Клей киває.

— Ти весь час будеш зі своїми дядьком і тіткою, тож нічого тобі не загрожуватиме. Чи ти все-таки хочеш відкласти подорож?

Так, ой, ні, бо динозаври можуть зникнути.

— Сьогодні, будь ласка.

— Хороший хлопчик, — каже Норін. — А твоя Ма поки гарненько виспиться, іти, повернувшись, розкажеш їй усе про динозаврів.

— Привіт, друзяко.

Це мій дядечко Павло, я й не знав, що його пустили в їдальню. Гадаю, в чоловіків звертання «друзяко» заміняє слово «солоденький».

Я снідаю, а дядечко Павло сидить поруч. Це дивно: він говорить у маленький телефон і каже, що на другому кінці — Діна. Другий кінець невидимий. Сьогодні дають сік без шматочків, і він дуже смачний. Норін каже, що його замовили спеціально для мене.

— Готовий до своєї першої подорожі в світ? — питає Павло.

— Я в Зовні вже шість днів, — пояснюю я йому. — І тричі був надворі. Я бачив мурах, гелікоптери і стоматологів.

— Чудово!

З’ївши кекс, я вбираюся в куртку, надіваю шапку та окуляри й мащу обличчя кремом проти засмаги. Норін дає мені бурий паперовий пакет на той випадок, якщо мені буде важко дихати.

— Знаєш, — каже Павло, коли ми виходимо в обертові двері, — це навіть на ліпше, що твоя Ма сьогодні з нами не поїде, бо після вчорашньої передачі її всі впізнаватимуть.

— Усі на світі?

— Багато хто, — відповідає Павло.

На стоянці він простягає мені руку, щоб я тримався за неї. Але я не зважаю на це, і він її опускає.

Щось падає на моє обличчя, і я скрикую.

— Та це ж просто крапля дощу, — заспокоює мене Павло.

Я дивлюся на небо —