Емма Донохью - Кімната

— Двох? Ви маєте на увазі себе і свого...

Ма кам’яніє на обличчі:

— Я маю на увазі себе та Джека.

— А-а.

— Ми все робили разом.

— Як мило... Дозвольте запитати, я знаю, ви навчили його молитися Ісусові. Питання віри для вас дуже важливі?

— Це... частина того, чого я мала навчити Джека.

— І ще, чи правильно я зрозуміла, що телевізор допомагав вам розвіювати нудьгу?

— Мені ніколи не було нудно з Джеком, — відповідає Ма. — Як і йому зі мною, гадаю.

— Прекрасно. І ось ви зробили те, що деяким фахівцям видається дуже дивним. Ви надумали сказати Джекові, що його світ, завбільшки одинадцять на одинадцять футів, і все, що він бачить у телевізорі або про що дізнається з купки книжок, — це просто фантазія. Чи відчували ви докори сумління за те, що дурили його?

Вигляд у Ма аж ніяк не приязний.

— А що, на вашу думку, я мала йому сказати? Гей, за межами нашої кімнати є світ, повний утіх, але ти його ніколи не побачиш?

Жінка смокче губу.

— Я впевнена, що всі наші телеглядачі знають захопливі подробиці вашого порятунку...

— Втечі, — виправляє її Ма й усміхається мені.

Я чудуюся з цього й широко всміхаюся їй у відповідь, але вона вже не дивиться на мене.

— Втечі, так, ваша правда, й арешту... е-е-е... гаданого викрадача. А вам не спадало на думку, що роками цей чоловік дбав — на якомусь примітивному людському рівні, навіть у збоченій формі — про свого сина?

Очі Ма звужуються.

— Джек — тільки мій син, і більше нічий.

— Це так, у реальному розумінні, — каже жінка. — Я лише хотіла спитати, як, на вашу думку, генетичний, біологічний зв’язок?..

— Не було ніякого зв’язку, — цідить Ма крізь зуби.

— А коли ви дивитеся на Джека, чи не здається вам, що він скидається на свого причинця?

Очі Ма звужуються ще більше.

— Він схожий тільки на самого себе і ні на кого більше.

— М-м-м, — мугикає телевізійниця. — А тепер, коли ви думаєте про вашого викрадача, вас розбирає ненависть? — Якусь мить вона чекає відповіді, а тоді докидає: — Чи не здається вам, що, побачивши його на суді, ви зможете все простити?

Рот Ма кривиться.

— Тепер це не головне, — каже вона. — Я намагаюся думати про нього якомога менше.

— Чи усвідомлюєте ви, що для багатьох людей стали своєрідною провідною зорею, символом?

— А-а-а, чим, перепрошую?

— Символом надії, — усміхається жінка. — Тільки-но ми повідомили, що хочемо взяти у вас інтерв’ю, глядачі заходилися телефонувати нам, надсилати електронні листи, есемески, називаючи вас янголом, талісманом доброти...

Ма морщить обличчя:

— Я лише зуміла вижити і добряче попотіла, щоб виростити Джека. Ще й як попотіла!

— Ви дуже скромна.

— Насправді я страшенно роздратована.

Пишноволоса жінка двічі моргає.

— Ця вся ґречність!.. Я не свята, — говорить Ма все голосніше. — Я хочу, щоб до нас припинили ставитися так, ніби ми єдині, хто зіткнувся у своєму житті з чимось жахливим. Я знайшла в Інтернеті такі страшні історії, що в них годі повірити.

— Інші випадки, схожі на ваш?

— Атож. І не тільки... Звісно, коли я прокинулася в тій повітці, мені здалося, що ніхто ніколи не зазнавав такого жаху. Але річ у тому, що рабство винайшли не вчора. А щодо самотнього ув’язнення — чи відомо вам, що в Америці більш як двадцять п’ять тисяч людей відбувають кару в опрічних камерах? Дехто пробув там уже понад двадцять років. — Ма показує рукою на пишноволосу жінку. — Що ж до дітей, то є притулки, де сироти сплять уп’ятьох в одній колисці, а пипки до їхніх ротів приклеюють скотчем. Декого з дітей щодня ґвалтують татусі. Є й такі, що сидять у тюрмах і тчуть килими, аж поки зовсім осліпнуть...

Западає цілковита тиша. Потім жінка каже:

— Ваш гіркий досвід навчив вас... е-е-е... спочувати стражденним дітям у світі.

— Не тільки дітям, — озивається Ма. — Люди страждають від різних форм позбавлення волі.

Телевізійниця прокашлюється й перебігає очима свої записи.

— Ви сказали, що добряче попотіли, щоб виховати Джека, але ж цю роботу ще не закінчено. Зате тепер вам допомагатиме ваша сім’я і багато фахівців.

— Насправді тепер мені незрівнянно важче, — каже Ма, спустивши очі. — Коли весь наш світ уміщувався в квадрат одинадцять на одинадцять, його було легше контролювати. Тепер Джека лякає багато речей. І я просто скаженію, коли в медіях його називають виродком, савантом або просто дикуном. Це слово...

— Ну, він дуже особливий хлопчик.

Ма знизує плечима:

— Він лише провів перші п’ять років свого життя в дивному місці — от і все.

— Вам не здається, що це важке випробування сформувало чи, сказати б точніше, понівечило його характер?

— Для Джека це не було випробуванням. Це був звичний лад життя. Хоч, може, й ваша правда, але ми всі чимось понівечені.

— Він, безперечно, велетенськими кроками наближається до одужання, — каже пишноволоса жінка. — Отже, ви допіру сказали, що в умовах ув’язнення вам було легше контролювати Джека...

— Ні, не Джека, а все довкола.

— Ви, певно, відчуваєте майже патологічне прагнення — цілком зрозуміле — оберігати свого сина від зовнішнього світу.

— Авжеж, це зветься материнство, — мало не гарчить Ма.

— Може, ви якоюсь мірою відчуваєте ностальгію за своїм ув’язненням?

Ма повертається до Морріса:

— Їй можна ставити такі дурні запитання?

Пишноволоса жінка простягає руку, і якась особа вкладає в неї пляшку з водою. Телевізійниця відпиває ковток.

Лікар Клей підносить руку вгору:

— Коли дозволите... Гадаю, ми всі розуміємо, що моя пацієнтка дійшла до межі. Точніше, вже перетнула її.

— Якщо вам потрібна перерва, ми поновимо запис пізніше, — каже жінка до Ма.

Ма хитає головою:

— Покінчімо вже з цим.

— Добре, — каже жінка, розплившись у штучній усмішці, наче робот. — З вашого дозволу, я б хотіла повернутися до одного питання. Коли народився Джек, — це цікавить деяких наших телеглядачів, — чи не виникало у вас хоч на мить бажання...

— Задавити його подушкою, чи що?

Ма говорить про мене? Але ж подушки потрібні, щоб спати на них.

Жінка