Вікторія Хорошилова - Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова

Глава 18.

За кілька днів отримали патент на артефакти порталів. І кілька готових. Від дядька дізналася, що світ, у якому я народилася, називається Нурія, країна однойменна. А світ, у якому відбувався аукціон Німія. Спільними зусиллями сайт з аукціонів зламали і навіть змогли потрібну інформацію добути. Це все, що я змогла дізнатися від Ігната з Маркусом. Шеф ще менше говорив. У Німії навіть ще знайшовся маг із таким самим даром, як у мене, у плані переміщень. Я його відразу охрестила зазнайкою.

— Нея, нам пора. Відкрий прохід до відділку в Німію.

Відкрила. Вийшли посеред ділянки. Одразу побачила цього зазнайку, Ріка.

— У тебе добре виходить, сказав він. Добре, що ти тут уже була. Інакше б не відкрила.

Я на це зауваження тільки очі закотила. Благо цього за чорними круглими лінзами окулярів не видно. На диво всі три світи були схожі техногенно магічним розвитком. Не знаю, з чого в чоловіків почалася розмова, почула я тільки, що головний організатор з викрадення дарів та їх продажу перебуває в іншому світі.

— Ми туди не зможемо потрапити, — заявив Рік. — Артефактам потрібні координати, або чіткий думко образ. Власне, нам із Неєю теж потрібно знати місце куди вийти.

— А є фотографія кого хто нам потрібен? — запитала я.

Адже Ніру я то змогла знайти без усіх цих думко образів із точними координатами. Мені показали фотографію. Була фотографія з розмитим фоном.

— Він може бути де завгодно! — сказав мені Рік.

— Угу, — сказала, взявши фотографію і підійшла до дверей.

І просто її відкрила, налаштовуючись на образ на фотографії.

— Цього не може бути, але ти це зробила.

— Молодець, — сказав Денис у мене за спиною, — тільки пройти не зможемо: магічний захист. І судячи з усього, у них тут війна. Не зрозуміло хто з ким.

— Ну я так розумію це рогаті намагаються когось захопити. Може вам у фортецю відкрити?

— Сенс? Довше домовлятися будемо. Нам би цього рогатого зловити.

— Не бачу проблеми.

— Зате я бачу перешкоду! — сказав голосно Рік.

— Замовкни, — це вже Маркус не витримав. — І вчися в неї.

Я дістала карту і поки не приклала її до захисту запитала.

— Як думаєте, це захист над табором?

— Так, — сказав Рік.

— Дякую.

Приклала карту до захисту і частина захисту зникла, з'явився прохід. Я зробила крок уперед. Мені на спину застрибнув Нурл. Прострекотав:

— Божевільна.

— Згоден із ним, — сказав Рік — Ти дуже ризикована.

— Я хочу засадити або вбити цього гада рогатого не менше за вас.

За мною вийшли інші чоловіки і я помітила, що нас оточує силове поле.

— Що це?

— Щоб нас не побачили, хоча б одразу. Так, ми на краю їхнього табору. А он там ті, хто зайшов їм у спину. Відчуваю треба спочатку з ними поспілкуватися, щоб нас не вбили за компанію.

Хотіла сказати, що сміливі. Не встигла моргнути, а чоловіки під щитами підійшли до головного, хто командував проривом у тил. Їх і справді мало не вбили. Я сіла на кордоні табору демонів і намагалася не відсвічувати ні одним ні іншим. Благо вже осінь і з собою була чорна шапка і я сховала біле волосся під нею.

— А дівка теж із вами?

— З ними, я їх сюди вивела. Нам потрібен той рогатий.

— Він усім потрібен, — сказав чоловік із кошлатою бородою. Він як скеля височів над мною. — І не обов'язково живий. Що за звір у тебе на руках.

— Мій захисник. Відкушує руки надто допитливих.

Нурл показово позіхнув. Руку від його морди швидко прибрали.

— Ви вийшли за межі захисту їхнього табору, назад не потрапити.

Медведе подібний чоловік показав, як рука не проходить за кордон. Я простягнула руку і справді намацала пружну межу. Рік подивився на мене, піднявши брови.

— Повториш фокус талановита наша.

— І ти не будеш говорити, що це неможливо? — передражнила його.

— Головою я розумію, що неможливо, але ти якимось чином робиш неможливе.

Дістала карту і перш, ніж прикласти до захисту табору рогатих сказала:

— Я виріжу прохід у захисті, за логікою може спрацювати сигналка якась.

— А можеш ширше зробити, щоб ми одразу всі опинилися за куполом?

Я подивилася на Ріка. Він грюкнув себе по лобі і сказав:

— Ну я ідіот міг би й сам здогадатися. Зможемо. Це навіть я зможу, напевно. Зараз спробую сам.

Природно, у нього нічого не вийшло. Я зітхнула і сказала:

— Проведу, короткою дорогою в один крок. Але всім, хто йде, краще стати єдиним цілим.

— Просто візьміться один за одного, — переклав Маркус і взяв мене за руку.

— Захист не пустить.

— У тебе обмеження все в голові. Мені ніхто ніколи не вбивав у голову, що чогось не можна зробити. Готові? Нас уже чекають.

— Готові.

— І крок уперед, — сказала я голосно.

Один крок і ми за захистом. Маркус одразу відтягнув мене вбік і перехопив руку з мечем. Ну й середньовіччя вони мечами б'ються.

— Куди б тебе подіти.

— Нікуди.

Сказала і сама зробила те, що від себе не очікувала: сховалася з Нурлом на плечах у підпросторі. Рогаті, які бачили мене, почали озиратися, шукаючи мене.

— Де ми? — запитав Нурл. — Тут дивно.

— Без поняття. Але в книжках з фантастики таке називають підпростір, в інших книжках мудрованих називається тонким планом. Загалом я думаю, коли я поміщаю когось у малюнок, він опиняється в цьому просторі. Тільки обмежений тим об'єктом, у який я його впихнула. Це теоретично. Ой, мамочки, вони тут звідки? Нурл кігті.

— Вибач, мені страшно. Це ж ті тварюки з малюнка в твоїй барлозі?

— Ага, вони з того світу, де я народилася, — гикнула. — Страшно.

Два сірі вовколаки зупинилися поруч зі мною, не звертаючи уваги на рогатих та інших солдатів, що зараз билися.  Стоять виляють хвостами.

— Я їх один раз погодувала.

— Пригодувала, значить.

— Милашки, у мене з собою їжі немає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍