Деніел Кіз - Відверто про Клавдію

— Стягни з неї штани.

Клавдія побачила, що блискавка вже розстібнута — хтось розірвав її до промежини. Брейді втратив терпіння й ривком стягнув штани до стегон. Під штанами на Кріссі були білі, обшиті бісером трусики для ґоу-ґоу. Брейді стягнув і їх, оголивши холодну білу шкіру й темне лобкове волосся.

— А тепер обшукуй її!

Клавдія раптом зрозуміла, що сáме він просить її зробити, і з жахом та відразою відсахнулася.

— Я не можу лізти туди рукою!

— Ти ж жінка, чортове стерво. Ти безліч разів це робила зі своїми коханками-лесбіянками. Роби — або я тебе вб’ю.

Брейді приставив пістолет до її голови.

— Ми маємо вшиватися звідси, але я не піду, не знаючи, чи є в неї доза.

Сльози котилися по її щоках. Клавдія схилилася та запхала свої пальці в рукавичці у піхву мертвої жінки. Відчула, як закрутив шлунок, і злякалася, що її зараз знудить на тіло. Спитала себе, чи можна ідентифікувати людину за її блювотинням. Що вона тут робить? Нащо взагалі зв’язалася з Боббі та його навіженими друзями-наркоманами?

— Є щось?

Вона похитала головою, не наважуючись заговорити.

— Зніми рукавичку, — наказав Брейді. — Тоді відчуватимеш краще.

Жінка стягнула з себе рукавичку й сунула руку до промежи­ни. Запустила свої довгі пальці всередину, де було досі вогко, торкнулася чогось і витягла маленький целофановий пакетик, зав’язаний на кінці вузлом. Там був білий порошок — і то чимало. Вона простягнула пакетик Брейді, і той швидко запхав його до кишені куртки.

— Бінґо! — зрадів він. — Ходімо.

Клавдія натягла на Кріссі трусики для ґоу-ґоу, щоби ту не знайшли напівголою. Й істерично розридалася, не в змозі ворухнутись, коли Брейді підняв її на ноги та сказав, що час ушиватися.

— Мені треба в туалет, — схлипнула вона.

— Не можна. Ми йдемо негайно.

Жінка рушила до дверей, крізь які вони увійшли, а тоді чоловік виволік її крізь відчинені скляні двері у внутрішній дворик і зачинив їх за собою. Надворі її обличчя оніміло від крижаного вітру. Спотикаючись, ніби в тумані, вона кинулася тікати від нього, розмахуючи руками, неначе намагалася злетіти. Але він упіймав її, дав ляпаса й потягнув назад до машини.

— Істеричне стерво! — фиркнув Брейді, заштовхуючи її на сидіння. — Сиди тихо, або я справді тебе пристрелю.

Він зішкріб сніг з переднього й заднього вікон, завів машину й рушив.

— А тепер слухай, — мовив він. — Скажеш Боббі й Жартуну, що ми ніколи не приходили до цього будинку.

— Чому? — схлипнула Клавдія.

— Щоб мені не довелось ділитися з ними дозою.

— А що ми їм скажемо? Як пояснимо, що нас так довго не було?

— Слухай, іде сильний сніг. Скажеш: застрягли в сніговому заметі й мусили чекати, доки хтось допоможе нам вибратись. Завтра прийду й підтверджу це. Скажемо, що нам не вдалося. Тепер ти винна в злочині, Клавдіє, так само, як і я. І якщо вони дізнаються, то зможуть використати це проти нас. Боббі, коли буде п’яний або під кайфом, може розповісти Ґері. А вони з Чарлі вб’ють нас, щоб захиститися. Ти бачила, на що вони здатні.

Клавдія кивнула. Її зуби цокотіли. Вона була розлючена на Боббі за те, що він отак її використав. І вона не збиралася ділитися з ним грішми. Візьме квиток на літак на Гаваї. Поїде геть від усього цього снігу… і смерті… і буде там, де тепло й гарно увесь час.

Коли вони зупинилися перед її будинком, уже майже світало. Брейді нагадав:

— Пам’ятай, ти нікому не повинна казати, що була в будинку Маккена.

Вона кивнула й витерла сльози.

— Присягаюся.

Коли Клавдія піднялася на верхній поверх, крізь пурпурові фіранки проступив силует Боббі. Він чекав на неї. Вона увійшла.

— Ну? — спитав чоловік. — Що сталося?

— Нічого.

— Тобто як це — «нічого»?

— Ми загрузли в снігу. Так і не дісталися туди, куди їхали.

Клавдія швидко лопотіла, повторюючи те, що сказав їй Брейді. Бачила гнів на обличчі Боббі, але він нічого не міг удіяти. Доки Брейді триматиме рота на замку (а вона була певна, що ділитися героїном і ділаудидом він не захоче ні з ким), Боббі чи будь-хто інший нізащо не дізнаються, де вони були.

Боббі ходив за нею назирці, випитуючи, що сталося. Вона знала, що він засмучений, адже сподівався, що Клавдія принесе йому наркоти. Нарешті Боббі припинив допити й плюхнувся в крісло, щось бурмочучи сам до себе.

У ванній кімнаті вона поклала гроші до сумочки з фальшивим дном. Скупалася й лягла в ліжко, боячись заснути… боячись того, що може наснитися… Потім усе ж заснула, і в тому кошмарному сні разом з нею в будинку були Боббі та Діно… і всіх убивали…

За кілька годин Клавдія прокинулася в сльозах… мокра від поту. Боббі дивно дивився на неї.

— Суко! Ти говорила уві сні! — загорлав він. — Ти підслухала Ґері, так? Ти явно підслуховувала.

Він трусив її за плечі.

— Якщо комусь скажеш — якщо взагалі заговориш про це, — тобі кінець.

Чоловік приставив палець до її скроні, наче пістолет.

— Вони вбивці й без вагань виб’ють тобі мізки. Тож ти нізащо не повинна розповідати комусь те, що знаєш.

Коли вона пошкандибала на кухню, її горло сильно розболілося. Клавдія знала, що скоро знову втратить голос. Чому вона завжди втрачає голос? Увімкнула радіо на кухні, питаючи себе, чи почує щось про вбивства. Жодних повідомлень про Маккена, його матір чи Кріссі.

Цілу неділю вона просиділа вдома й до настання ночі дуже охрипла. Боббі казав, що це полегшення — не чути її пліткування.

Клавдія наплакалася й заснула, і кошмар наснився знов… У ньому безплотний дух Мікі намагався вхопити її й притягнути до себе… а Кріссі та стара місіс Маккен тягли до неї руки… благаючи не вбивати їх… благаючи помолитися за них.

Потім Клавдія почала вживати більше пігулок, щоб допомогти собі заснути… і ночі непомітно перетікали в дні… Аж у четвер по обіді — на день Валентина — вона почула цю новину по радіо.

Клавдія саме чистила зуби, коли диктор згадав про вбивства Мікі Маккена, його матері й Крістін Гердман на Онґаро-драйв 4187.

Вона слухала й розглядала своє обличчя в дзеркалі ванної. Рот, повний зубної пасти, відкрився, і жінка дивилася на себе, слухаючи опис того, як знайшли тіла.

Заплющила очі, проковтнула пасту й спробувала покликати Боббі…

Але на той час її голос остаточно зник, до того ж вона не пригадувала, що саме хотіла йому сказати.

Ми сиділи одне навпроти одного в посутенілій кімнаті, і я був зворушений страшною трагедією, у якій зіграла роль психічно хвора Клавдія — не з власної провини. Жахливо було усвідомлювати, що якби вона пригадала й розповіла комусь правду раніше, померли б лише Карен Додрілл і Джойс Вермілліон, а інших восьми жертв «22 калібру» могли не вбити.

Клавдія дивилася на мене затуманеними очима.

— Я щойно збагнула, що так і не зробила того, за чим насамперед приходила. Я була така розгублена, така налякана, що й забула. Може, тому їхні душі не знаходили спокою та мучили мене ці останні шість років — бо я поховала спогади про них у себе в голові, не прочитавши над ними молитви. Я маю це зробити зараз. Допоможете мені?

Я