Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Продовження розділу 2

Американців привезли спочатку у Львів, а не на полігон, не для того, щоб показати місто. Мета була інша: на полігоні жити було небезпечно. Ще в березні 2022 р. росіяни обстріляли Яворівський полігон крилатими ракетами. Їх було понад 30, більшість ракет українським бійцям вдалося збити, але деякі все ж долетіли: загинули 64 солдати, ще понад 150 отримали поранення. Тому українські військові намагались не ризикувати американськими інструкторами і вирішили поселити їх у Львові на орендованій квартирі, а щоранку возити на Яворівський полігон автомашиною. Відстань у 30 кілометрів здавалась прийнятною: головне безпека зарубіжних інструкторів.

Американських інструкторів поселили в орендованій трьохкімнатній квартирі у Львові. Квартира розташовувалася в історичній будівлі з високими стелями та великими вікнами, які наповнювали приміщення природним світлом.

Вітальня була просторою, з м'яким диваном та кількома кріслами, що стояли навколо дерев'яного журнального столика. На стінах висіли картини з видами Львова, додаючи кімнаті затишку і місцевого колориту. У кутку стояв великий телевізор.

Кухня була сучасною, з новою технікою, включаючи холодильник, газову плиту та посудомийну машину. На столі біля вікна стояли чашки та кілька пакетів місцевої кави, як нагадування про гостинність львів'ян.

Спальні були світлими та комфортними, з великими ліжками, м'якими матрацами і пухнастими ковдрами. У кожній спальні були гардероби для зберігання одягу і невеликі робочі столи.

Ванна кімната була обладнана всім необхідним, включаючи душову кабіну, пральну машину та велике дзеркало над умивальником.

Квартира мала все необхідне для комфортного проживання, поєднуючи старовинний шарм Львова з сучасними зручностями.

Наступного дня яскраве сонце заливало променями Яворівський полігон, де Ендрю Вусс знайомився зі слухачами курсів підготовки артилеристів-ракетників на американські реактивні системи HIMARS. Він стояв перед групою українських військових у формі артилеристів: це були молодші офіцери та курсанти, кожен з яких уважно слухав і з цікавістю розглядав американського інструктора.

Ендрю:

– Доброго ранку, товариші. Я полковник Ендрю Вусс, і я тут, щоб навчити вас ефективно використовувати систему HIMARS. Це важливий і потужний інструмент, який допоможе вам на полі бою.

– Лейтенант Іван Ковальчук. Доброго ранку, полковнику Вусс. Ми раді вітати вас і готові до навчання.

Ендрю:

– Дякую, лейтенанте Ковальчук. Перше, що вам потрібно знати про HIMARS, це те, що вона забезпечує точні удари на великі відстані. Ця система може змінити хід бою, якщо її правильно використовувати.

–  Курсант Карпенко. Полковнику, чи буде у нас можливість провести практичні стрільби з HIMARS?

Ендрю:

– Так, ми плануємо практичні заняття, але спершу ми повинні освоїти теорію і безпеку роботи з системою. Після цього перейдемо до практичних занять.

Інший курсант:

– Полковнику, ми чули, що HIMARS дуже складна система. Як швидко ми зможемо її опанувати?

Ендрю (усміхаючись):

– Це залежить від вашої віддачі і готовності вчитися. Я впевнений, що у вас вийде. Звісно, спочатку буде нелегко, але з часом і практикою ви станете експертами.

Українські військові переглянулися між собою, відчуваючи піднесення і впевненість. Вони знали, що попереду багато роботи, але готові були до цього виклику.

Ендрю:

– Добре, почнемо з основ. Підходьте ближче, я покажу вам, як працює система керування HIMARS.

Військові зосередилися навколо Ендрю, який почав пояснювати основні принципи роботи системи, демонструючи на екрані. Усі слухали уважно, розуміючи важливість знань, які отримували.

І так щодня: два навчальних взводи по два заняття в кожному, а також заняття з репетитором з української мови. День за днем, робочі будні… А ввечері Ендрю починав самоїдство: майже щодня телефонував Еллі, розмовляв також з донькою…, а думав про Вікторію. Чому вона не телефонує? Кілька разів поривався сам набрати її номер, починав і зупинявся: це ж неправильно, так не повинно бути. А сам думав, чому вона не телефонує, вона ж обіцяла… Через кілька днів зібрався з духом і набрав її номер: автовідповідач відповів, що абонент поза мережею. Ендрю став переживати. Він сподівався побачити її в Україні максимум за кілька днів, а пройшло вже більше тижня…

Дзвінок забринів, коли Ендрю запихав до пральної машини свої, забруднені на полігоні, речі. Він радісно побіг за телефоном на кухню, схопив його і раптом відчув різку зміну настрою: це була Еллі… Як же так? Це була рідна йому людина, яка чекала зустрічі з ним… І він теж чекав цієї зустрічі. Дуже чекав. То чому ж тоді побачивши на екрані рідні букви, він ніби скривився? І Ендрю ясно зрозумів, що мабуть чекав не того дзвінка… Тобто він дуже радий був почути рідний голос Еллі, але був спокійний за неї, за доньку, за їх побут: вони жили спокійним розміреним життям. Він ясно уявляв їх розпорядок дня: сон, сніданок, школа, робота, ввечері кіно і домашні завдання Емми, на вихідні приїжджали в гості його чи Еллі батьки. Він не просто це уявляв, йому майже щодня про це розповідала Еллі.

Ендрю схопив телефон і, трохи затримавши подих, натиснув кнопку відповіді:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍