Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

оповідки. Іноді він хороший, як відважний принц. Він якось урятував кількох дівчат від ватаги оґрів…

Знову легка усмішка.

— Знаю.

— …зате в інших оповідках він правдивий покидьок, — вів далі Аарон. — Він викрав з Університету таємні чари. Тому його й витурили, розумієте? І Квоутом Королевбивцею його звали не за гарну гру на лютні.

Усмішка зникла, проте шинкар кивнув.

— Правильно. Але який він був?

Аарон трохи наморщив чоло.

— Він мав руде волосся, якщо ви про це. Так кажуть усі оповідки. Махав мечем, як правдивий чорт. Був страшенно розумний. А ще мав по-справжньому вправний язик, міг словами викрутитися з чого завгодно.

Шинкар кивнув.

— Так. Отже, уявімо, що ти Квоут і, як ти кажеш, страшенно розумний. І за твою голову раптом призначають винагороду в тисячу роялів і герцогство всякому, хто її відітне. Що ти зробив би?

Ковальчук похитав головою та знизав плечима, відверто розгубившись.

— Ну, якби я був Квоутом, — заговорив шинкар, — то вдав би власну смерть, змінив би ім’я й відшукав би якесь мале містечко на краю світу. Тоді відкрив би шинок і постарався би щезнути, — він поглянув на юнака. — Ось що я зробив би.

Аарон позирнув на руде волосся шинкаря, на меч, який висів над шинквасом, а тоді знову на шинкареві очі.

Коут повільно кивнув, а тоді показав на Хроніста.

— Отой хлопака — не просто собі писар. Він своєрідний істо­рик, прийшов записати правдиву історію мого життя. Початок ти пропустив, але, якщо хочеш, можеш зостатися, щоб почути решту, — шинкар невимушено всміхнувся. — Я можу розповісти тобі історії, яких іще ніхто не чув. Історії, яких більше ніхто не почує. Історії про Фелуріян, про те, як я навчився битися в адемів. Правду про принцесу Арієль.

Шинкар потягнувся через шинквас і торкнувся руки хлопця.

— Насправді, Аароне, ти мені до вподоби. Я вважаю, що ти надзвичайно розумний, і дуже не хотів би, щоб ти змарнував життя, — глибоко вдихнув і поглянув ковальчукові просто в обличчя. Його очі мали приголомшливий зелений колір. — Я знаю, як почалася ця війна. Знаю, як усе було насправді. Почувши про це, ти вже набагато менше хотітимеш утекти й загинути в бою в гущі подій.

Шинкар показав рукою на один із порожніх стільців за столом поряд із Хроністом і всміхнувся — чарівливо, невимушено, як справжній казковий принц.

— Що скажеш?

Одну довгу мить Аарон серйозно дивився на шинкаря, тоді швидко перевів погляд на меч, а тоді — знову поглянув униз.

— Якщо ви справді… — голос хлопця поступово затих, але завдяки виразу його обличчя репліка прозвучала як запитання.

— Це справді я, — лагідно запевнив його Коут.

— …тоді можна побачити ваш плащ без кольору? — спитав з усмішкою ковальчук.

Чарівлива усмішка шинкаря застигла й потріскалася, наче розбита шибка.

— Ти плутаєш Квоута з Таборліном Великим, — буденним тоном озвався Хроніст із протилежного боку зали. — Плащ без кольору був у Таборліна.

Аарон зі спантеличенням на обличчі повернув голову до ­писаря.

— Тоді що було у Квоута?

— Тіньовий плащ, — відповів Хроніст. — Якщо я не по­миляюся.

Хлопчисько знову повернувся до шинкваса.

— Тоді можете показати мені свій тіньовий плащ? — запитав він. — Або трохи чарів? Завжди хотів їх побачити. Трішки вогню чи блискавки вистачило б. Я не хтів би вас утомити.

Відповісти шинкар не встиг: Аарон раптом засміявся.

— Та я просто шуткую з вами, пане Коуте, — і всміхнувся ще раз, ширше, ніж до цього. — Пане й пані, скільки живу на світі, ще не чув такого брехуна, як ви. Навіть мій дядько Алван не міг би розказати таке зі спокійним лицем.

Шинкар опустив погляд і пробурмотів щось незрозуміле.

Аарон потягнувся через шинквас і поклав широку долоню Коутові на плече.

— Пане Коуте, я знаю, що ви просто хочете допомогти, — тепло промовив він. — Ви хороша людина, і я подумаю над вашими словами. Я не біжу до війська стрімголов. Я просто роздумую, що можна обрати.

Ковальчук сумовито похитав головою.

— Присягаюся. Сьогодні до мене зрання всі чіпляються. Мамця сказала, що хвора на сухоти. Роуз сказала, що вагітна, — він провів рукою крізь волосся й захихотів. — Але мушу сказати, що ви всіх перемогли.

— Ну, знаєш… — Коут видушив із себе кволу усмішку. — Я не зміг би дивитися твоїй матусі в очі, якби не спробував.

— Може, у вас і були б шанси, якби ви обрали щось вірогідніше, — припустив юнак. — Але ж усі знають, що Квоутів меч був зі срібла, — він позирнув на меч, який висів на стіні. — І звався він не Примха. Він був Кайсера, вбивця поетів.

Тут шинкар трохи відхитнувся.

— Вбивця поетів?

Аарон уперто закивав.

— Так, пане. І той ваш писар каже правду. Плащ у нього був увесь із павутиння й тіней, а ще він носив персні на всіх пальцях. Як там?

Одна рука в перснях: залізо й бурштин,

Із дерева, з каменю, з кістки один.

Не видів…

Ковальчук насупився.

— Решти не згадаю. Було щось про вогонь…

Обличчя шинкаря стало непроникним. Він опустив погляд на свої руки, що лежали розчепірені на шинквасі, а за мить продекламував:

Не видів ніхто їх на другій руці.

Кривавий був плинний, як води в ріці.

Повітряний перстень, як шепіт, тонкий,

А той, що із льоду, якийсь не такий.

Блищав ледь помітно перстень вогненний,

А той, що останній, був безіменний.

— Точно, — всміхнувся Аарон. — Ви часом не ховаєте їх за шинквасом? — він став навшпиньки, неначе намагаючись роздивитися.

Коут усміхнувся — невпевнено, присоромлено.

— Ні. Ні, не можу так сказати.

Вони обидва злякано підскочили: Баст гупнув лантухом об шинквас.

— Цього має вистачити і тобі, і Фурманові на два дні, ще й багацько зостанеться, — різко сказав він.

Аарон завдав лантух на плечі й зібрався вийти, але завагався й озирнувся на пару за шинквасом.

— Ненавиджу просити про послуги. Старий Коб сказав, що глядітиме мамцю за мене, але…

Баст обійшов шинквас і повів Аарона до дверей.

— Гадаю, в неї все буде гаразд. Якщо хочеш, я ще й до Роуз зазирну, — він обдарував ковальчука широкою безсоромною усмішкою. — Просто щоб знати, що їй не самотньо і взагалі.

— Був би дуже вдячний, — запевнив Аарон. У його голосі добре відчувалося полегшення. — Коли я пішов, вона була трохи в істериці. Було б незле, якби її хтось утішив.

Баст зупинився, ще не відчинивши дверей шинку, і кинув на плечистого хлопця погляд, сповнений недовіри. Тоді похитав головою й таки відчинив двері.

— Так, іди собі. Повеселись у великому місті. Не пий води.

Зачинивши за ковальчуком двері, Баст притулився чолом до їхнього дерева, неначе раптом утомився.

— «Було б незле, якби її хтось утішив»? — вражено повторив він. — Беру назад усе, що казав про розум цього хлопчиська, — розвернувся до шинкваса та звинувачувально тицьнув пальцем на зачинені двері. — Ось що буває, — твердо сказав він, звертаючись до всієї зали водночас, — коли щодня працюєш із залізом.

Шинкар невесело реготнув, спершись на шинквас.