Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Баст явно здивувався.

— О ні! — серйозно промовив він, захитавши головою. — Ні. Аж ніяк. Ви належите мені до нутра кісток. Ви знаряддя моїх бажань, — Баст кинув погляд на кухню, і його обличчя набуло ображеного виразу. — А ви знаєте, чого я бажаю. Зробіть так, щоб він згадав: він не просто собі шинкар, який пече пироги.

Останнє слово Баст мало не виплюнув.

Хроніст ніяково засовався на стільці й відвів погляд.

— Усе одно не знаю, що можу зробити.

— Робіть що можете, — стиха відповів Баст. — Витягніть його із себе. Розбудіть його.

Останні слова він вимовив із жаром.

Баст поклав одну руку Хроністові на плече й ледь помітно примружив блакитні очі.

— Змусьте його згадати. Неодмінно.

Хроніст на мить завагався, а тоді опустив погляд на кільце з гостролисту в себе на колінах і легенько кивнув.

— Я зроблю що можу.

— А більше ніхто з нас і не може зробити, — зауважив Баст і товариськи поплескав його по спині. — До речі, як плече?

Писар покрутив ним. Цей рух видавався дивним, оскільки решта його тіла лишалася заціпенілою й нерухомою.

— Заніміле. Холодне. Але не болить.

— Цього і слід було очікувати. Бувши вами, я цим не переймався б, — підбадьорливо всміхнувся йому Баст. — Життя надто коротке для хвилювання через дрібниці.

***

Надійшов і зник сніданок. Картопля, смажений хліб, помідори та яйця. Хроніст умолов чималу порцію, а Баст з’їв стільки, що стало б на трьох. Коут вештався туди-сюди: заніс іще дров, розпалив пічку на пироги й розлив по глеках сидр, який тим часом остигав.

Поки він ніс два глеки до шинкваса, на дерев’яному помості біля шинку гучно, наче то хтось постукав, затупали чиїсь чоботи. За мить у двері влетів ковальчук. Йому ледве минуло шістнадцять, але він був одним із найвищих у місті, мав широкі плечі й товсті руки.

— Привіт, Аароне, — спокійно промовив шинкар. — Зачини, будь ласка, двері. Надворі багато куряви.

Коли ковальчук повернувся до дверей, шинкар і Баст, рухаючись хутко та в унісон, хоч і не змовлялися, заховали більшу частину гостролисту під шинквасом. Коли ковальчук ізнову повернувся до них, Баст уже крутив у руках щось дуже схоже на маленький недоплетений віночок. Забавку, якою можна було зайняти пальці в годину нудьги.

Аарон, підбігши до шинкваса, вочевидь, не помітив жодних змін.

— Пане Коуте, — схвильовано заговорив він, — можна мені якоїсь дорожньої їжі? — Аарон показав рукою на порожній лантух із мішковини. — Фурман сказав, що ви знаєте, яка вона.

Шинкар кивнув.

— У мене є хліб і сир, ковбаса та яблука, — він махнув Бастові, а той схопив лантух і кинувся до кухні. — Фурман сьогодні кудись їде?

— І він, і я, — відповів хлопчисько. — Оррісони сьогодні продають трохи баранини у Треї. Найняли мене й Фурмана, щоб ми поїхали з ними, бо дороги кепські, та й узагалі.

— Трея… — замислився шинкар. — Отже, до завтра ви не повернетеся.

Ковальчук обережно поклав на відполірований шинквас із червоного дерева тонкий срібний біт.

— А ще Фурман надіється знайти заміну Неллі. Але сказав, що, як не зможе відшукати коня, то, мабуть, візьме грошей у короля.

Коут мимоволі здійняв брови.

— Фурман зібрався до війська?

Хлопчина всміхнувся з дивною сумішшю радості й журби.

— Він каже, що, як йому не вдасться знайти коняку для воза, то робити більше буде нічого. Каже, що у війську про людей дбають, їх годують, можна подорожувати й таке інше, — юнак говорив із захватом в очах, а його лице виражало щось середнє між хлопчачим ентузіазмом і серйозною стурбованістю чоловіка. — І зараз тим, хто записується, вже не просто дають срібний нобл. Ниньки тим, хто записується, дають роял. Цілий роял, золотий.

Обличчя шинкаря спохмурніло.

— Фурман — єдиний, хто думає про ці гроші, так?

Він зазирнув хлопцеві у вічі.

— Один роял — це багато, — визнав ковальчук і хитро всміхнувся. — А часи скрутні, бо мій татусь пішов у засвіти, а мамця приїхала з Ранніша.

— А як твоя мама ставиться до того, що ти візьмеш грошей у короля?

У хлопчини витягнулося лице.

— От тіки не треба ставати на її бік, — забурчав він. — Я думав, ви зрозумієте. Ви чоловік, ви знаєте, як хлопцеві треба догоджати мамі.

— Хлопчиську, я знаю, що твоя мама воліла б, аби ти сидів удома в безпеці, а не купався в золоті.

— Набридло, що всі звуть мене хлопчиськом, — різко сказав ковальчук і почервонів на виду. — У війську з мене може бути користь. Коли ми змусимо повстанців ізнову присягнути на вірність Королю-Покаяннику, все знову піде на краще. Податків на рекрутів не стане. Бентлі не втратять своєї землі. Дороги знову стануть безпечними.

Тут його лице стало безрадісним і на мить перестало здаватися дуже юним.

— І тоді моїй мамі не доведеться сидіти як на голках, поки мене не буде вдома, — похмуро сказав він. — Вона перестане прокидатися по три рази на ніч, перевіряти віконниці та клямку на дверях.

Аарон зазирнув шинкареві в очі й випрямив спину. Не горб­лячись, він був майже на цілу голову вищий за шинкаря.

— Часом чоловік мусить заступатися за свого короля й віт­чизну.

— І за Роуз? — тихо запитав шинкар.

Ковальчук зашарівся і знічено опустив погляд. Його плечі знову згорбились, і він якось здувся, схожий на вітрило, яке перестав надимати вітер.

— Господи, про нас уже всі знають?

Шинкар кивнув із лагідною усмішкою.

— У такому містечку, як це, таємниць не буває.

— Що ж, — рішучо мовив Аарон, — я роблю це і для неї. Для нас. На свої гроші й на те, що заощадив із платні, зможу купити нам хату або відкрити свою справу, не пішовши до якогось шима-лихваря.

Коут відкрив рота, а тоді знову його стулив. На одну довгу, глибоку мить він, здавалося, поринув у задуму, а тоді заговорив, явно дуже обережно добираючи слова.

— Аароне, ти знаєш, хто такий Квоут?

Ковальчук закотив очі.

— Я ж не ідіот. Ми ще вчора розповідали про нього, пам’ятаєте? — він поглянув через шинкареве плече на кухню. — Слухайте, мені треба йти. Фурман буде лютий, як мокра курка, ­якщо я не…

Коут заспокійливо змахнув рукою.

— Аароне, пропоную домовленість. Послухай мене, і я дозволю тобі взяти харчів задарма, — він пересунув срібний біт назад через шинквас. — А на це ти тоді зможеш купити у Треї щось гарне для Роуз.

Аарон насторожено кивнув.

— Згода.

— Що ти знаєш про Квоута з історій, які чув? Який він має бути із себе?

Аарон засміявся.

— Мертвий?

Коут ледь помітно всміхнувся.

— А крім цього?

— Він знав усякі таємні чари, — розпочав Аарон. — Знав шість слів, які можна шепнути коневі на вухо, щоб той пробіг сотню миль. Міг обертати залізо на золото й запасати блискавки, ловлячи їх у слоїки. Знав пісню, що відчиняє всякий замок, і міг однією рукою пробити міцні дубові двері…

Аарон поступово замовк.

— Насправді все залежить від