Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

І ніхто не подумав, що потік по дощах минулої весни поглибив русло. Ніхто про це не пам’ятав — аж доки Когоричка не зникла під кригою. Якусь мить її навіть було видно крізь прозорий лід, наче крізь товсте скло; своєю шарпаниною вона трохи нагадувала велику рибину. Над натовпом повисла тиша, яка одразу вибухнула криком, чоловіки бігали обома берегами, вимахували руками та нічого не робили, жінки нахилялися, аби краще бачити.

Річка виплюнула Когоричку там, де впадає у глибоку ковбаню: спінена та кипляча, та ніколи не замерзала. Гримуча білість молотила дівчину по дну, по камінню, поки батько Когорички не кинувся вниз та не виніс доньку на руках.

Як не дивно, але вона була живою. Вона дивилася на людей, але очі мала порожні, а погляд її не затримувався ні на кому, ні на чому, наче світ став для неї зі скла, або ж і зовсім його не стало. Одразу той чи той кинулися закутувати Когоричку в куфайку чи кожух, що хто мав. Іван почав турботливо викручувати та сушити її волосся. А дівчина лише розтулила посинілі вуста та промовила голосно, виразно:

— Там є цілі світи з льоду та світла.

Так сказала і заснула. Не прокинулася, коли несли її додому, не прокинулася ані до вечора, ані до півночі, ані пізніше.

* * *

Дні сиплються, наче сухе горохове лушпиння, лежалі, однакові та без вмісту. Когоричка спить, але це дивний сон, бо дівчина часто розплющує очі, водить руками перед обличчям і нікого не впізнає. Інколи щось белькоче, змелює в роті пустопорожні слова та пускає слину, наче кретинка. Її батько, мати, Іван та інші спочатку вичікували найменшого руху, погляду, слова — але швидко зрозуміли, що це ніяка не ознака одужання, що дівчина застрягла в тих дивних світах з льоду та світла.

Іван приходить щоденно тієї години, коли надворі починає густішати зимова ніч. Залишається допізна, до майже повного згоряння свічок, аж тіні починають роїтися по кутках та під стріхою. Він сидить коло Когорички, поїть її теплим молоком, сироваткою та паленкою, розведеною водою; лише це й може дівчина проковтнути, а навіть кашкою з гороху давиться. Ніхто не жене Івана, бо кожен знає про нього та Когоричку, про Василька вже й не згадують. Мати дівчини просить його вийти з хати, лише коли та посікається й треба її перепеленяти, наче дитину. Іван протестує, але стара його ганить:

— Ви, молоді, сорому не маєте. Я не знаю, що ви наодинці робите, але під моїм дахом ти її, Іване, торкатися не будеш.

Але одного разу йому вдається поцілувати Когоричку в уста. Вони холодні, тверді, наче у трупа, а дівчина не реагує, тільки водить поглядом за іншим світом, куди ніхто, крім неї, не може увійти. Іван не здається, крадькома засовує руку під мокрі від поту ковдри та простирадла, веде по м’якій гладкості стегна вище й вище, легенько масажує купку її моху, потім сильніше, швидше, так, як вона любила, — і нічого, Когоричка суха, замкнена, тверда.

— Бачиш? Немає вже її в ній. Річка до денця вимила з неї душу, — озивається раптом з-за Іванової спини батько Когорички, тож хлопець різко висмикує з-під покривала руку, рум’янець заливає йому обличчя. Старий на це лише форкає дерев’яним неприємним сміхом, похоронним, наче стукіт клепала.

Надворі січень кусає холодом. Іван човгає додому крізь сніги, крізь ніч, порожній, наче шкарлупа від горіха, засохлі жалі регочуть на дні його душі, й Іван не знає вже, чи він денний, чи нічний. Йому чорно, так чорно, що він хотів би виплюнути, виригати з себе ту чорноту просто в гладке обличчя Бога, який розсівся собі на небі величезною глибою.

Іван дивиться на небо, але там немає Бога. Зірки тріщать від морозу.

* * *

Невідомо звідки Іван довідався про босоркиню. Невідомо хто підказав йому, що босоркиня живе в скельних ущелинах на Корнутах, на горбі Магури, і що для того, аби її прикликати, треба на пласкому камені відтяти голову дволітньому когутові, бо босоркині до крові дуже ласі. Відомо, що як увійти до укладу із відьмою — такою, що в майбутнє зазирає, такою, що небажані плоди скидає, такою, що молоко в корів та жінок краде, — то це те саме, що підписати угоду із чортами: наприкінці матимеш лише смуток та страх. Але коли Когоричка з дня на день бліднішає, гасне, коли витікає з неї життя, коли Бог-Спаситель мовчить на темному небі й не відповідає на молитви, Іван вибирає найгарнішого півня та в морозний вечір іде на Корнути.

Коли він доходить до лісу на магурському стоку, поміж рогатими скелями, від яких Корнути беруть свою назву[13], півень починає кукурікати та неспокійно вертітися, ніби щось передчуваючи. Хлопець тулить його до себе, шепоче та гладить, мовби це Когоричка в його обіймах. Ліс спить під сніговим капелюхом, і лише рипіння снігу під валянками Івана будить тишу.

Плаский камінь на верхівці гори позначений темними смугами та патьоками. Іван обережно кладе когута на скелю та — хрррах — одним рухом відтинає йому голову. Тулуб відстрибує, тріпочучи крилами, прискає кров’ю, булькотить ґелґанням з нижнього горла, а очі голови кілька разів ще блимають, перш ніж у них гасне життя.

Коли Іван підводить погляд, босоркиня вже сидить по той бік каменя, зігнута, в якомусь лахмітті, схожа на сову й напевне не більша за ту. Хапає півнячу голову сукатими пальцями, вгризається у неї, аж хрускотять пташині кістки. Коли закінчує, облизує губи собачим язиком та втуплює в Івана колючий погляд.

— І що такого має стара босоркиня, чого хоче Іван? — питає. Голос у неї скреготливий, неприємний, наче шкрябання нігтем по шибці.

— Поверніть мені Когоричку, добра бабцю.

— Не я її в тебе забрала.

— Але можете зробити так, аби вона вже не спала, аби її душа не блукала невідь де.

Босоркиня мружить одне око, витріщає інше — вибалушене, затягнене мутним більмом, — і міряє Івана поглядом від голови до ніг.

— Може, й можу, а може, й ні. Вчора був тут батько Когорички, і я з нічим відправила його геть. Чому Іванові маю допомагати, якщо батькові не допомогла?

— Одна любов до доньки — зовсім інша до дівчини.

— А Іван відає, яка з них більша?

— Не знаю, яка більша, але знаю, яка палкіша.

Босоркиня кривиться в посмішці.

— Тоді скажу тобі, бо ти молодий та гожий, а молодість і врода завжди пестять серце босоркині. Цієї