Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

Мовчали вони також і наступного вечора, коли Когоричка затягнула Івана в голчастий молодий ліс. Перший мороз скував трави, стебла лускотіли, мов облатки. Вони не озивалися, коли дівчина різкими рухами розв’язувала Іванову сорочку. Судомне дихання виривалося клубами пари. І коли нігтями дряпала йому спину та плечі, а він шукав під спідницями та спіднім пульсуючий жар, шукав долонями та вустами, хтиво пив її соки, її росу — і навіть тоді не було промовлено жодного слова.

Повертаючись додому, Іван усе ще відчував на губах смак Когорички. Той нагадував смак яблук із саду святої Параскеви.

Вони не розмовляли про це ані наступного дня, ані будь-якого іншого. Може, це було схоже на те кохання, яке виникає поза словами. Вони й надалі виходили разом увечері, а по дорозі заходили в ялинник, бо хвоя була сухою, а ще тут пахло, ох, як тут пахло! Таємниця розросталася, розбухала та збільшувалася поміж ними, із кожним днем стаючи все більшою та більшою.

Лише раз Когоричка урвала мовчанку. Того вечора вони скинули із себе весь одяг, їхні вкриті сиротами тіла були в темряві кольору смоли, чорнота в чорноті. Іван відчував себе таким великим і таким напруженим, як ніколи досі, ніби він от-от мав луснути, жар дівчини вабив його. Але коли він спробував у неї увійти, вона прошепотіла:

— Залиш. Це для Василька.

Йому раптом зробилося холодно. Це було гірше, ніж якби Когоричка влупила його по пиці; але, схоже, вона знала чоловічі серця, бо взяла його в руку та дозволила пролитися на себе. Тож вранці Іван уже не думав про це, бо світ дня відрізняється від світу ночі, й у кожному із цих світів закони панують різні. Так, наче було двоє Іванів: один денний, другий нічний. Може, були й дві Когорички, але це достоту невідомо, бо хто може зрозумів, що там усередині баби сидить.

Денний Іван небагато думав про нічного. Доглядав за худобою, обкладав на зиму соломою дерева в садку, латав стріху мохом, крав дерево з лісу — все, що повинен робити чоловік. Бо його брати одружилися та переїхали, а старий Мровля майже не сходив зі свого місця перед хатою. Сємьон постійно дивився на горизонт. Наче западав сам у себе і зсихався, заріс пухнастою, схожою на плісняву, бородою, мовчав і часто не повертався до хати навіть уночі. Отак і став Іван хазяїном у господі, йому навіть борода почала рости та вус погустішав.

У ті дні ніхто не знав, чи Бескиди ще цісарські, чи, може, вже російські. Поліцейські дільниці спорожніли ще до того, як у гори прийшли росіяни, ляські чиновники повтікали із садиб, дезертири знали небагато, а свящєннік, який посів місце Максима Сандовича, був тупий та важкий на підйом. Іван інколи думав, що сповнилося його видіння від початку літа і що кінець світу настав — і мав щиро визнати, що був це не найгірший кінець. Гори залишилися поза світом, самі для себе, ніхто не оголошував тут рекрутування в армію, ніхто не тягав людей по судах за кілька рябчиків, убитих у лісі. Вечорами раз у раз згадували про старі гірські свободи, про свободи з часів до панів та кайзерів. Хтозна, може, це сам святий Максим Сандович з неба знову посилав їм цю свободу?

Один лише Іванів батько, здавалося, не помічав свободи, яка прийшла так неочікувано. Припинив їсти та пити. День у день скручувався, морщився та бурів, наче лежалий горіх. Щоранку Іван або котрась із його сестер приходили хвильку посидіти поряд із батьком, відгорнути з його обличчя павутиння. Раз на тиждень вискубували йому мох з волосся та відламували гриби, якими поростав згорблений хребет Сємьона.

Перед самим Божим Різдвом під час тих операцій у старого Мровлі відпала голова, а груди тріснули навпіл і з них посипався порох. Денний Іван турботливо позбирав усі спорохнявілі частини батькового тіла, заніс їх до хати, загорнув у біле простирадло та доручив сестрам запалити свічки і погасити вогонь у пічці, аби смерть не загостила в хаті надовго. Сам поспішив до церкви, до нового свящєнніка, але той лише скривив товсті губи в насмішкуватій гримасі.

— У тебе в голові щось помакітрилося, Іване Сємьоновичу. Батько на порох розсипався, ти ба! А я тобі кажу, що не далі як годину тому я бачив твого батька, як той із жебрацьким кийком вирушив у світ, шукати свого первородного Василька. Про благословення просив і навіть грошик реньський залишив. Як хочеш, то сам ту спорохнявілу ляльку в землі ховай, аби лише не на цвинтарі. Тьфу! Де це бачено, ідола при церкві упокоювати!

Іван не надто здивувався. Якщо вже він сам міг бути і денним, і нічним, то, напевне, і його батько однією своєю натурою міг зогнити та спорохнявіти, а другою вирушити за Васильком у світ чи засвіт.

Повернувшись додому, Іван ніде не міг знайти батьківського праху.

— Зорко, де татко? — запитав він нарешті одну із сестер.

— Як це? Не знаєш? Він сьогодні вранці вирушив у світ шукати Василька. Може, до весни повернеться.

До ранку виросла в Івана борода — довга, жорстка і чорна, наче в руського святого. Тієї ночі став Іван справжнім ґаздою та патріархом Мровльового роду. Не було вже Сємьона, не було Василька, інші ж брати поодружувалися незадовго перед тим й одразу пішли під оруду своїх дружин, а такі чоловіки на голову родини не надаються.

Одразу по Божому Різдву Іван влаштував для батька символічне погребіння. Зробив це вночі із святим Максимом Сандовичем, який для такої оказії зійшов з неба, а розбиту кулями голову зв’язав докупи ременями. Святий проказав молитву над порожнім гробом із красивим надгробком з жорняка, який Іван замовив аж у Вартному. Новий парох бачив усе те у вікно свого будинку та клацав зубами зі страху. А Іван до світанку пив із Максимом сливовицю, різку та палючу, як грудневий мороз.

* * *

На свято Йордані, шість днів по Новому року, світ денного Івана тісно переплівся із світом Івана нічного.

Йордань — це день, коли святять воду. Мороз тоді сковує навіть найшвидші потоки, й вода веде під льодом своє приховане життя. Тож вирізають ополонку у формі хреста, а свящєннік виконує посвячення. Потім старі повертаються розігріватися горілкою, а хлопцям інколи вдається вкинути до ополонки котрусь із дівчат.

Того року вкинули Когоричку. Всі сміялися, завжди сміються, Іван також сміявся.