Поліна Ендрі - Клянусь, я твій, Поліна Ендрі

- День добрий, Кімберлі Вільямс. Ваш подарунок доставлений до готелю, я стою тут уже півгодини, скажіть, будь ласка, чи не могли б ви спуститися, щоб забрати його?

Я сиджу, застигши статуєю за столом, і розумію, що увімкнула гучномовець. Не навмисне, випадково. Не менше шести пар очей витріщилися на мене, як у якійсь безглуздій замороженій картинці, в залі повисає така неможливо щільна тиша, що я майже фізично відчуваю, як її можна розрізати ножем. Чорт мене смикнув прийняти цей виклик!

- Вибачте, заради Бога, це мій старий знайомий. Сто років не бачилися, - я нервово посміхаюся, затискаючи долонькою динамік.

Кілька секунд нічого не відбувається, всі в замішанні, а тоді чоловік, який стоїть біля великого білого полотна на ніжках, що керує процесом, киває.

- Так, Кімберлі, ви можете відповісти, - спокійно відповідає він, і картинка знову оживає, виступаючий перевертає сторінку плаката, охоплюючи вказівкою фігури, і кімната знову наповнюється гудінням та живою дискусією.

Я полегшено видихаю, встаю з-за столу і тихо цокаючи підборами, йду на вихід із конференц-залу. Вийшовши за двері, щільно їх зачиняю, притуляюсь до них, заводячи руку за спину і затискаючи ручку долонькою.

- Якого дідька ти робиш? - шиплю я в динамік.

- Старий знайомий? - голос Кейна звучить виразно і здивовано, він відразу втрачає все блюзнірство. - Так ось ким ти мене висвітлюєш перед своїми друзями?

Я відкриваю рота, гадки не маючи, що на це відповісти, тут поряд коридором проходять мої колеги, і я відволікаюся, киваючи їм на знак вітання і легенько посміхаючись, тримаючи обличчя доти, поки перебуваю в полі зору.

- Звідки маєш мій номер? - запитую трохи жорстко. - Я не пригадую, щоб ми з тобою люб'язно обмінювалися номерами.

- Не повіриш, але гроші нині творять чудеса... До речі, милий готель. Я там минулих вихідних зависав з однією гарячою штучкою.

- Мені ти навіщо це кажеш? - я починаю злитися.

- А що, Кімберлі, засмоктало під ложечкою? - його радісний іронічний тон похмурішає швидше, ніж я можу відреагувати: - Поговорити треба.

- Навіщо? - надто награно дивуюся я, від чого стає зовсім ніяково, коли він відповідає:

- Я під'їду до твого готелю, ввечері. Там є чудовий ресторан, ми можемо разом повечеряти.

Я прикриваю очі, розуміючи, що давати задню або випендрюватися буде так безглуздо по-дитячому. Ми дорослі люди, до чого цей каламбур?

- Не треба, - видихаю тихо. - Я краще сама. Адреса колишня?

- Так, - зв'язок трохи губиться і тут я чую слабкі перешкоди на задньому фоні та уривки знайомого дитячого голосу. Всередині все так і стискається. - Якщо у тебе труднощі з пересуванням, то я можу вислати за тобою машину.

- Я буду о восьмій, - на видиху відповідаю я і закінчую виклик.

Стоячи в неголосній тиші, відчуваючи, як мене нетвердо тримають ноги, я починаю розрізняти приглушені дверима звуки голосів, що виходять із конференц-залу. Я навмисне проігнорувала його пропозицію про автомобіль. Не без зусиль я беру себе в руки, начіплюю на обличчя професійну усмішку і, розправивши плечі, розвертаюся, широко відчиняючи двері.

***

- Я буду о восьмій, - звучить її голос твердо і вона обриває зв'язок.

Гудки звучать у динаміці короткими обрізаними звуками, стаючи схожими на неприємне пікання лікарняних приладів.

Я деякий час верчу в руці телефон, дивлячись кудись крізь простір, а потім повільно вбираю повітря.

Номер двомісний. Як я й думав. 

Вона не захотіла бачитись у готелі, чому? Боїться, що він побачить нас разом? Слава Богу, мені вистачило розуму не заявити про це їй, інакше навряд чи вона взагалі погодилася б продовжувати зі мною розмову, я не кажу вже про зустріч. А я ж не жартував, коли сказав, що відсутність обручки нічого не означає.

Мене ламає, варто уявити, що її міг торкатися хтось інший. Лють приливає в мої вени, по жилах тече струм-вогонь-полум'я, жар такої сили, що кінчики пальців ледве не димляться, погрожуючи спалити до біса цей телефон аж до інших частин приміщення та й всього будинку. З якимось збоченим патологічним мазохізмом я знову і знову уявляю, як її ніжні руки обіймають іншого, як вона своїм ласкавим голосом шепоче йому на вухо зізнання в коханні, яке колись шепотіла мені, її обійми та сміх, призначені не мені. Кімберлі. Я ж уб'ю його, Кімберлі.

Іноді я питаю себе, чому вона?

В мене було багато дівчат. Дуже багато. Мабуть, навіть занадто багато, щоб після цього мене можна було б називати пристойними словами. Але ніколи, ніколи я не хотів нікого сильніше за неї. І справа не тільки в бажанні - я хочу мати її в набагато глибшому сенсі. Хочу дихати повітрям, яке вона видихає. Бути у її думках, бачити, що їй сниться. Я хочу подарувати їй все своє життя, - бери і роби, що хочеш. Але чи їй це потрібно? Чи потрібний їй я? Мабуть, це найпаскудніше питання, яким я задавався перші кілька років після розлучення. Тому що я вже знав відповідь, але прийняти її означало добровільно встромити собі в серце ніж.

- Кейн? - невпевнений дитячий голос кличе мене з глибин будинку, він як маленький промінь сонця, що зумів вибитися з грозових хмар у темну погоду.

Я обертаюся і бачу сонну дитину з відкритих дверей спальні. Сонно потираючи очі, Олівія довірливо притискає коричневого медведя до своєї нічної сорочки, так невинно і беззахисно.

- З ким ти розмовляв?

- Ні з ким, - сіро кидаю я. - Олівія, ти рано прокинулася, йди спати.

Зазвичай я намагаюся говорити з нею начистоту і нічого від неї не приховую. Але зараз я не в настрої. Вибач, сестричко, але сьогодні твій брат дає конкретний збій у системі.

- Ти говорив із Кімберлі? - звучить довірливе і тут я зупиняюся, ніби виринувши з глибокого трансу. І ж нічого від неї не приховаєш.

Я повільно видихаю, кидаю телефон у кишеню штанів і підходжу до неї.

- Так, Олівія, я говорив з нею, - я сідаю навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні і обережно беру її за руки. Тепер ми дивимося нарівні, дитина невпевнено смикає пальчиками в моїх долонях і відводить очі. Коли вона знову дивиться на мене, у її погляді з'являється рішучість і сестра все-таки наважується озвучити: