Поліна Ендрі - Клянусь, я твій, Поліна Ендрі

Шикарна дівчина. Її краса здається мені тендітною, вражаюче тонкою та витонченою. Якщо вона так покращала через п'ять років, то що вибачте, буде через десять? Вона і колись була неймовірно гарна, але в цьому випадку на язиці крутиться до безглуздя банальна річ про те, що гарна жінка як хороше вино, що з роками стає все кращим. Хоча які її роки? Двадцять три відроду - і вона вже користується високою популярністю серед чоловіків. За нею вже вишиковуються натовпами чоловіки, і мені не потрібні жодні докази цього, взяти хоча б Блейка, який дуже перебірливий у відношенні до жінок. Якийсь хлюпик відчиняє перед нею двері і вона заскакує у скляні двері готелю, попередньо подякувавши йому своєю милою посмішкою.

Незалежна та самодостатня дівчина, яка п'ять років тому клялася, що тільки моя. Її батько мав рацію, що я міг їй дати? Жовту вицвілу кімнату в старій пошарпаній двушці і купу боргів? Я навіть не міг купити їй найдешевший букет квітів, про що ми з вами взагалі тут говоримо? Я пам'ятаю, як турбувався кожного разу, коли заходила розмова про гроші. Мене пожирала нездатність дати їй елементарне, зводити на нормальне побачення, де вона б посміхалася мені, сидячи навпроти з чашкою гарячої кави на терасі якогось затишного кафе. А вона не турбувалася. Обхоплювала своїми ніжними долоньками мої щоки, посміхалася і казала, що я дурненький. Але як і у кожного нормального чоловіка, страждало моє его. Щоразу, гуляючи з нею разом, проходячи повз милу стареньку, що продає на розі продуктового магазину польові букети квітів, Кімберлі навіть не помічала їх, або вдавала, що не помічає, а я дивився на ці щасливі пари і давився заздрістю. Я вмирав від безсилля, бачачи як хлопець на ходу, ось так спонтанно під час прогулянки купивши букет, дарує своїй дівчині тільки щоб зробити їй приємно... Як же я мріяв, що одного разу заявлюся до неї додому з шикарним букетом квітів, покличу в найдорожчий ресторан і скажу, що в мене все вийшло. Що я виграв це чортове життя, успішно пройшов навчання, в яке вкладав усі свої зароблені на трьох роботах копійки, і мене прийняли в брокерську компанію. Але, на жаль, у житті все не так райдужно, як у наших мріях, і часом нам доводиться ламати крила і боляче розбиватися об землю.

Курси, в які я вклав стільки часу і праці, я провалив. Вона про це навіть не дізналася. Не встигла. Наші стосунки перервалися, і, якщо чесно, я сам до кінця не зрозумів, як це сталося. Я переконував себе, що вона вчинила правильно, напевно, так зробили б більшість дівчат. Але річ у тому, що Кімберлі не більшість. Сьогодні, коли ми вперше після стільки років подивилися одне одному в очі, я побачив у них розпач і десь там, на самій глибині бессилля, і ненависть, що ледве тліла. Звідки вона?  

Не так, не так, щось не так.

Поступово шум зливи стихає, і краплі дощу вже не так агресивно б'ються до мене в скло. Я дивлюся, як люди зрідка перебігають мало не червоною доріжкою в готель, вискакуючи з припаркованих автомобілів, заглушаю мотор, який весь цей час гудів, і виходжу з машини. Ввалившись крізь подвійні скляні двері у хол, струснувши від вологи рукою волосся (все-таки дощ встиг намочити одяг), швидко оглядаю просторе п'ятизіркове приміщення, витримане суто у білосніжних тонах, хоча на мою думку, воно так, тягне на четвірку. Не більше. Мій погляд падає на хитромудрі скляні сходи, я бачу як Кімберлі вже майже нагорі, піднімається по них босоніж, тримаючи в руці туфлі і сумку, на вигині її ліктя бовтається плащ. З її золотисто-каштанового волосся ллється струмочками вода, по дзеркально чистих сходах за нею тягнуться невеликі сліди від вуличного бруду. Від цього споглядання мене відволікає радісне вітання молодої адміністраторки з бейжиком на лівій половині грудей, яка зустрічає мене за стійкою формальною посмішкою.

- День добрий, - я зупиняюся перед стійкою, швидко оцінивши тепер уже саме приміщення.

З її обличчя не сходить привітальна посмішка.

- Чим можу бути вам корисною?

Можеш. Навіть не уявляєш, як.

- Скажіть, а ця мила дівчина, - я навмисне простежую поглядом Кімберлі, що вже зникає нагорі поверху, бачачи, як адміністраторка зацікавлено дивиться туди ж, що мені й потрібно. – Вона давно заселилася до вас? Мені потрібно дещо про неї дізнатися.

Дівчина нервово поправляє спідницю і кидає на мене погляд з-під лоба. Розумію. Не щодня надходять подібні прохання. Не хвилюйся, крихітко, я не маніяк. І серця дівчат по сніданкам не їм.

– Наприклад? – насторожено каже вона.

Я ставлю долоню на стійку і трохи нахиляюсь вперед.

- Дата приїзду. Номер, у якой вона заселилася. Сама чи з кимось? - І останнє: - Номер телефону.

Боюся, що від такої кількості запитів у неї ледве очі на лоб не полізли. В її очах з'являється приховане побоювання, а ще заздрість, але все це ретельно замасковано формальністю. Етика, щоб її.

- Вибачте, сер, але боюсь нічим не можу вам допомогти. Ми не можемо розповсюджувати інформацію про наших клієнтів. Політика готелю.

Що ж, справедливо.

- Чи можу я ще чимось вам допомогти? - І знову ця фірмова посмішка.

Я нахиляюсь ще нижче, хижо посміхаючись. Це буде вельми цікаво.