Поліна Ендрі - Клянусь, я твій, Поліна Ендрі

Дзвін моїх підборів віддається в моїй голові глухим відстукуванням дорогою, коли я переступаю ними по залитому дощем тротуарі. Краплі, падаючи, ударяються об кам'яні огорожі та плитки, відскакують дрібними бризками та наповнюють без того широкі калюжі, змішуючись із вуличним пилом. Рідний краєвид бачиться мені незнайомим, незвично похмурим і сірим.

Повз проїжджають автомобілі, сповільнюючись, коли попереду з'являється особливо велика калюжа, зверху хлюпає дощ, я вимокла до нитки і почуваюся жахливо вимотаною і злою.

Напевно, мені варто було дочекатися Тома з його вічно несправним автомобілем, але мене дуже багато всього переповнює, я відчуваю, що на взводі і ледве стримую роздратовану лють.

Як на зло, ще й не взяла з собою парасольку.

- Та що ж це таке? - я мало не завила, застрягши каблуком поміж тротуарних плиток. Я помічаю, що "стрілка" на колготках пішла по всій довжині, моє укладене лаком волосся прилипло до плаща, і тепер стало схоже на висячі липкі бурульки, і до всього у мене напевно потекла туш.

Тут я вже настільки готова заревіти від такого безглуздого збігу обставин, що коли біля мене збоку повільно під'їжджає новенький чорний "Мерседес-бенц", я майже не звертаю на нього уваги.

- Потрібна допомога?

Я застигаю при звуках цього звучного чоловічого баритона, повільно повертаю голову і бачу свою першу любов у відкритому вікні автомобіля. Він вичікувально дивиться на мене, в його очах колишеться спокійне затишне море, - ні краплі натяку на емоції, що там юрмились раніше. Не знаю, чому, але вся моя злість кудись миттєво схлинює, і я зовсім не дивуюсь.

- Я брудна і промокла, забрудню салон, - тихо промовляю я.

- Нічого страшного, сідай, - голос його супроводжується легким клацанням, що спричинює автоматичне відкриття дверей. З характерним клацанням вони відскакують від опори на невелику відстань. Зробивши вигляд, що бачу таке щодня і в цьому немає нічого незвичайного, я відчиняю їх ширше і сідаю, все-таки забруднивши підлогу брудною водою.

Дощ так і барабанить по даху автомобіля, скочується великими сльозами вздовж скла і бокових поверхонь дверей. Гул двигуна його автомобіля неймовірно м'який, і в мить, коли Кейн піднімає до кінця стулку мого вікна і ми виявляємося повністю ізольованими від зовнішнього світу, мене наповнює дивне відчуття абсолютної, неприродної тиші. Кейн веде машину до заздрощів легко, його руки м'яко торкаються кермового колеса, з динаміків ллється ненав'язлива тиха музика і тут я раптом відчуваю себе випадковою дівчинкою, яка від нічого робити підсіла до першого зустрічного. Це дивне відчуття, і я намагаюся викинути його з голови, але ловлю себе на тому, що мені стає страшенно важко зосередитися, коли він сидить так близько.

Комір його сорочки піднятий, кілька верхніх розстебнутих гудзиків оголюють ніжну шкіру його шиї, грудей і ключиці, що виступають, коли він напружує руки, щоб взяти управління над поворотами, що вимагають особливої ​​уваги. Декілька хвилин ми їдемо в мовчанні, і мені вже стає цікаво, коли він збирається запитати мою точку призначення. Я крадькома кидаю погляди на Кейна, намагаючись при цьому сильно не розглядати, щоб він не помітив, і судячи з його незворушного вигляду, боятися мені нічого.

- Куди їдемо?

Все-таки спитав.

- Грейт-Рассел-стріт, 21А.

- Готель? - він здивовано скидає брову.

Я відводжу очі, тому що мені все ще важко налагоджувати зоровий контакт, і несильно киваю.

- Так, батьки продали будинок після того, як ми звідси виїхали.

Кейн нічого на це не відповідає і ми знову поринаємо в мовчання. У тиші, яка виникла, чується, як на скло опускається дощ, що розійшовся. Не знаю, чому, але мені не здається це чимось неправильним. Коли вже попереду миготять високі стіни готелю, я навіть дивуюся, як швидко промайнув час, напевно він подумав про те саме, тому що наступної миті лунає його спокійний, навіть м'який голос:

- Як у тебе справи? Чув, ти отримала звання "журналіст року". Працюєш у своїй сфері. Як і хотіла.

Останнє речення у нього виходить трохи тихіше і з легкою ностальгією, як ніби він згадував. Я напружую кінчики пальців і старанно тримаю обличчя. І все ж таки, до чого це все абсурдно. Знайомі незнайомці. Адже так зазвичай називають людей, які колись були близькими? Але річ у тому, що ми були не просто близькими. Колись ми кохали одне одного, потай зустрічалися, йшли наперекір батькам і навіть збиралися разом втекти.

Навіть не віриться, що все це було насправді...

- Так, минулого року отримала диплом, - до простого спокійно відказую я. - Тепер маю свій кабінет.

Тут Кейн повертає кермо, криво усміхаючись чомусь своєму.

- Добре, коли є впливові батьки.

Кілька секунд нічого не відбувається, він заїжджає на паркування готелю та зупиняється у вільному ряду. З моїх губ злітає різкий подих. Кейн це бачить, і відразу розуміє, що йому взагалі не слід було відкривати рота. А ще він бачить вираз на моєму обличчі. І воно каже: Та як ти смієш?

- Чорт, я не це мав на увазі.

- Дякую, що підвіз, - мій голос сухий і сталевий, я виходжу з машини і голосно зачиняю дверцята. Різко набравши в легені повітря, я прикриваюсь сумочкою, швидко перебігаю по залитій зливою доріжці і заскакую до будівлі.

***

Я дивлюся в залите дощем лобове скло, уперши руки в кермове колесо, і бачу, як вона перебігає витончено по доріжці, використавши над головою прикриттям сумочку, яка насправді мало що допомогла. Кімберлі рухається на підборах так майстерно, ніби все життя тільки це робить. Я б описав її зовнішній вигляд, використовуючи найестетичніші і піднесені метафори, і сказав, як їй страшенно личить ця сукня, але справа в тому, що я вже бачив її там, коли вона брала інтерв'ю у Моріса. Спостерігав збоку, жадібно вивчаючи вражаюче жіночні вигини тіла, і розумів, що чорт забирай, наскільки ж вона сліпуче вродлива.