Вікторія Вашингтон - Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон

4

Гублюся, бо не знаю, що маю йому зараз відповісти.

Відчуваю дике бажання погодитися, але чудово знаю, що маю йому опиратися щосили.

— Давай, — на видиху швидко вимовляю, щоб не було часу передумати.

— Несподівано, — його губи тягнуться в самовдоволеній усмішці.

— Не сприймай на свій рахунок, — моментально займаю оборонну позицію. — Я просто терпіти не можу гучної музики. Голова вже розколюється.

— Звісно, — з іронією вимовляє він. — Саме тому ти прийшла на вечірку, так?

— Ходімо вже, — фиркаю я.

— А як же твоя подруга? Ти начебто з нею була, куди вона поділася?

— Тебе цікавить Катя? — знову вловлюю це роздратування в грудях.

— Мене не цікавлять маленькі дівчатка, — відрізає Влас.

Дивні почуття.

Начебто, повинна радіти, що моя подруга йому не цікава. Ось тільки виходячи з такої відповіді, я теж не можу бути йому цікава.

— Я напишу їй повідомлення. Вона відійшла привітатися з Івановим, — махнувши рукою, починаю рухатися до виходу, попутно набираючи текст повідомлення.

— Ви з ним спілкуєтеся? — хмуриться Влас. — Ну так, дурне запитання. З огляду на те, що прийшли до нього в будинок.

— Вона спілкується, — поправляю його.

— Будьте з ним обережні в такому разі, — попереджає, відчиняючи переді мною вхідні двері.

— Прямо джентельмен, — закочую очі. — Є така приказка - скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Виходить, і від тебе потрібно триматися подалі? — виходжу на свіже повітря і піднімаю на Власа питальний погляд.

Водночас полегшено зітхаю, бо вхідні двері зачиняються і тепер я чую лише легкий звук осіннього прохолодного вітерця та мерехтіння зірок.

— Не виключаю, — Влас знизує плечима. — Куди підемо?

— Кудись? — припускаю я. — Адже це ти "вкрав" мене з вечірки.

— Ходімо, — махнувши головою, починає йти праворуч.

Мовчки йду за ним.

Розумію, що мені не варто було йти разом із ним, але вже пізно давати задню. Та й що тут приховувати? Я ж сама захотіла.

— Спочатку не гориш особливим бажанням говорити зі мною, а тепер пропонуєш погуляти. Дивний ти, Харване.

— Коли це я не хотів із тобою розмовляти, малятко? Ти щось плутаєш. Щойно я повернувся, огризаєшся постійно.

— Та звісно, — іронічно зітхаю я. — Не захотів розповідати, що в тебе сталося. А раніше всім зі мною ділився.

— Це було раніше, — сухо промовляє він, а в мене в горлі клубок утворюється від такої заяви. — Не тільки у твоєму житті все змінилося, Саш.

— Аля, — втомлено поправляю його.

Він ніяк не реагує.

Влас має рацію. Змінилося дуже багато чого. Ми вже інші й навряд чи колись станемо колишніми.

Але на душі кішки продовжують шкребти від того, що й одне для одного ми стали чужими. Абсолютно.

— Просто я не розумію, — все-таки вимовляю вголос фразу, що засіла в голові.

Осінній вітер досить шумить. Так, що в мені жевріє надія на те, що мої тихі слова загубляться в черговому пориві й шелесті листя, що опадає.

— Що не розумієш? — вбиває цю дурну надію своїм запитанням.

— Це була твоя мрія, Влас. Я ж пам'ятаю, що ти в дитинстві буквально марив цим. Так мріяв потрапити до тієї чортової школи за сто кілометрів від мене і стати відомим спортсменом, — поки я говорю, він мовчить, явно вслухаючись у кожне моє слово. — І що? Так нерозумно втратити і вбити всі свої цілі та досягнення? Що могло статися, а? Ніколи не повірю, що в тебе не було критичної причини, щоб вплутатися в ту бійку.

— Була, — твердо відрізає він.

— Що? — одразу ковтаю клубок у горлі, адже навіть не очікувала від нього відповіді. Просто не змогла стримати свій словесний порив. — Яка?

— Особиста, Саш. Давай не будемо лізти одне одному в душу? — Влас моментально хмурнішає і тепер навіть не дивиться на мене.

Влас, якого я знала раніше, ніколи б так не сказав. Мій Влас.

Хвилин п'ятнадцять ми йдемо в повній тиші.

— Вау, — вигукую я. — Я пам'ятаю це місце, — не вірячи своїм очам, озираюся на всі боки.

— Думав, тобі буде приємно знову тут опинитися, — Влас усміхається краєчками губ.

Шість років тому

Уже починає темніти, але тато завжди без проблем відпускає гуляти мене з Власом. Йому він довіряє беззастережно і знає, що зі мною нічого не трапиться, доки ми перебуваємо разом.

— Тут так гарно, — заворожено озираюся на всі боки галявини, прихованої за високими деревами.

Прислухаюся і вловлюю звук води.

— Тут річка? — вигукую я, ще уважніше вдивляючись довкола.

— Струмок, — він вказує долонею в бік і одразу ж іде за мною. — Тільки акуратно, Саш. Я більше не хочу звітувати, чому ти прийшла додому в моєму одязі, а твій повністю мокрий і в бруді.

— Та годі тобі, — сміюся. — Зараз не зима. Тато не буде так сердитися.

— Давай хоч сьогодні без пригод, — пропонує він, усміхаючись.

— Подивимося, — ми підходимо ближче до води.

Тут зовсім не глибоко. І вода кришталево чиста, можна побачити кожен камінчик, який знаходиться на дні.

Відволікаюся на вхідний дзвінок і тут же відхиляю його.

— Мама? — одразу вгадує Влас.

— Так.

— Може, відповіси? Щоб вона не переживала, — він завжди робить спроби налагодити наші стосунки.

— Ні, — різко відрізаю я. — Ти ж знаєш, що вона дзвонить тільки коли вип'є і нічим хорошим це не закінчується. Тато знає, що я з тобою і цього достатньо. Не хочу псувати такий прекрасний день, — тараторю, продовжуючи милуватися навколишньою красою.

Влас знає, як сильно я люблю природу, тому й привів мене сюди.

— Знаєш, напевно я буду тим, хто трохи зіпсує тобі настрій, — невесело усміхається він.

— Що? — одразу обертаюся до нього. — Чим це? — примружуюся.

— Пам'ятаєш, я розповідав тобі про ту спортивну школу? — знехотя починає він.

— Про ту, про яку ти мені всі вуха прожужжав? Ні, звісно, не пам'ятаю,— закочую очі. — Ну що за дурні запитання?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍