Вікторія Вашингтон - Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон

— Я туди вступив, — швидко промовляє він.

— Стоп, що? — брови здивовано піднімаються вгору. — Ти ж казав, що це нереально. Що там такі нормативи, які ти не подужаєш, — тараторю так швидко, що сама не встигаю за ходом своїх думок. — Власе! Це ж так круто! Я так рада! — вигукую і кидаюся до нього з обіймами.

— Осилив, як бачиш. Не дарма, витратив останній рік на підготовку.

— Ти такий молодець! — тиснуся до нього з усіх сил, поки на голову не обрушується усвідомлення. — Ти казав, що вона далеко знаходиться, — відстороняюся від нього, хоч його долоні залишаються на моїх плечах.

— Так, сім годин поїздом, — ошелешує мене.

Мнеться і переживає, ніби не хоче про це говорити, але я надто добре його знаю.

— Отже, ти зможеш приїжджати тільки на вихідні? — з надією запитую я.

— Тільки влітку, Саш, і на кілька тижнів. Там дуже суворо з дисципліною, — вдихає, погладжуючи моє плече.

Відходжу від нього і знову вдивляюся у водяну глибинь.

— Уже не рада за мене, так? — із сумом запитує він.

— Та ні, — зітхаю. — Рада. Просто не знаю, як мені зараз реагувати. Ти їдеш, а я залишаюся тут. Це сумно.

— Ми завжди будемо зідзвонюватися, Саш. І я буду використовувати кожну можливість, щоб приїхати, обіцяю, — у його голосі стільки щирості, що на моїх очах проступають сльози. — Ну ти чого? — підходить ближче до мене, і знову обіймає.

— Вибач, — вибачаюся і сама не знаю за що.

У грудях відчуваю таку дику безвихідь.

— Я ж повернуся і тоді тобі буде класно, що твій майбутній чоловік уже досяг успіхів у своїй улюбленій справі, — втішає він мене.

— Чоловік? — сміюся крізь сльози, що проступили.

— Так, Саш, — він ствердно киває головою. — Тільки тебе я бачу своєю майбутньою дружиною. І колись ти нею станеш.

Сльози починають скочуватися по щоках, а Влас одразу стирає ці мокрі доріжки.

— Тоді поцілуй мене, — шепочу, хрипким голосом.

— Ти що? — сміється він. — Ти ще зовсім маленька, Саш.

— Зовсім ні, — хмурюся. — Як можна не поцілувати свою майбутню дружину?

— Колись обов'язково поцілую, — обіцяє він.

— Коли? У РАГСі? — невдоволено перепитую я.

— Можливо трохи раніше, — замислюється і притискає мене ближче до себе, залишаючи поцілунок на моїй маківці.

Прощання видається для нас двох дуже складним, але кожен вірить у краще.

Першим ударом для мене стане те, що в новій школі Власа настільки суворо з дисципліною, що батькам він телефонує раз на місяць і час зовсім обмежений.

Другим ударом те, що влітку, коли він має вперше за нашу довгу розлуку приїхати, батько вирішує розлучитися з мамою через її пристрасть до алкоголю. Через це я проводжу все літо в таборі, зовсім далеко від дому.

А потім я просто починаю злиться на Власа, що він за рік ніяк не зміг знайти можливості зв'язатися зі мною нормально. Я не піднімаю слухавку з незнайомих номерів, припиняю ходити в гості до Лесі і щоліта їжджу на три місяці в табір, щоб ніяк із ним не перетинатися.