Вікторія Вашингтон - Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон

3

Піти ввечері на прогулянку з Катею виходить без проблем. Леся нічого мені не забороняє. У межах розумного, звісно. Розуміє, що я вже досить доросла і самостійна.

А, можливо, просто поки боїться в чомусь мені відмовляти й обмежувати.

— І куди ми йдемо? — запитую в Каті, обхоплюючи руками краї своєї джинсовки. Початок жовтня видався досить холодним, але я, як і раніше, не поспішаю надягати курточку.

— Іванов вечірку влаштував, — каже пошепки, ніби це великий секрет. — Майже прийшли, наступний будинок його.

Йти далеко не доводиться, адже особняк Іванова розташований за кілька кварталів від будинку Харванів.

— Це той, який одинадцятикласник? — піднімаю запитально брову.

— Так, — згідно киває подруга.

— Якраз його ніколи в школі не буває, — пригадую я.

Я так рідко його бачу, що практично забула, який він має вигляд. Пам'ятаю про його існування лише тому, що інші дівчата в класі часто щось про нього говорять.

— У нього там мутки постійно якісь, — відмахується вона.

— Які? — хмурюся.

— Та хто його знає, — подруга лише знизує плечима.

— А з чого ми взагалі йдемо на його вечірку? — ставлю питання, що хвилює мене. — Не знала, що ти з ним спілкуєшся.

— Він сам запросив, — Катя тягне губи в задоволеній усмішці. — Частково пише і телефонує мені.

— Ось це новина, — присвистую, хоч і погано вмію це робити. — А я хоч яким боком туди йду?

— Я попередила його, що буду з подругою, не бійся, — плескає мене по плечу.

— Треба ж, ще вдень намагалася захомутати Власа, а тепер виявляється, що спілкуєшся з Івановим.

— Могла просто сказати, що Влас твій, — легко відгукується вона.

— Що? — ошелешено перепитую і моментально спотикаюся.

— Що що, — сміється вона. — Під ноги дивись, а то весь асфальт своїм носом вивчиш.

— Він не мій, — огризаюся. — Маячню мелиш якусь.

— Так? — одразу ж надихається вона. — Значить, у мене таки є шанси?

— Тобі Іванова мало?

— Він мені не дуже цікавий, — замислюється Катя. — То що, я можу спробувати удачу?

— Та будь ласка, — фиркаю я, відчуваючи в грудях пекучу неприязнь.

— Твій вираз обличчя говорить зовсім про інше, Ася, — посміхається вона. — Прийшли.

Особняк Іванова досить пристойного розміру.

І, варто зауважити, з прекрасною шумоізоляцією, бо музикою мене оглушує лише тоді, коли ми відчиняємо вхідні двері.

Заходжу я з незадоволеним виразом обличчя, бо всередині ще залишився осад від розмови з Катею.

— Не давай назад, Ася, — штовхає мене плечем.

— Ти про що? — незрозуміло втуплююся на неї.

— У мене немає шансів.

— Чому ж? — запитую, відчуваючи в грудях якусь дивну і незрозумілу надію.

— Занадто велика конкуренція, — вона підтискає губи. — Я люблю, коли я єдина.

— Я тебе не розумію, — заперечно хитаю головою, але потім простежую за поглядом Каті й розумію, про що вона говорить.

Влас теж тут.

Мабуть про цю вечірку він говорив, коли запрошував мене.

От же цікаво вийшло.

І поруч із ним крутиться якась брюнетка. Навряд чи з нашої школи, здається, раніше я її не бачила.

Влас миттєво вловлює мій погляд, на його губах миготить дивна посмішка, і кивком голови він кличе до себе.

— Ходімо, глянемо що там, — тягну Катю в протилежний бік.

— Здається, він кивав, щоб ти підійшла, — підмічає, але таки йде за мною.

— Хай хоч обкличеться, — сухо відповідаю і звертаю в іншу кімнату.

— А ось і Іванов, — усміхається Катя. — Не тікай далеко, я піду привітаюся.

— Гаразд, — відповідаю її спині, що віддаляється.

Подумую, куди б піти, і вже придивляюся до облич, раптом є хтось знайомий, з ким можна поки що поговорити.

— Втекти від мене вирішила? — лунає позаду мене разом із тим, як на плече лягає масивна долоня. — Як узагалі тут опинилася?

— А я що, звітувати повинна? — хмурюся, різко повертаючись до Власа.

— Ти знову в бойовому настрої? — усміхається. — Чому не підійшла? Я ж покликав тебе.

— Тобі треба - ти підходь, — схрещую руки на грудях.

Так злюся на нього чомусь, але сама не розумію чому.

— Підійшов, як бачиш, — вказує на себе.

— Міг не відволікатися від захопливої розмови, — сміливо витримую його наполегливий погляд.

— Захотів поговорити з тобою, — випалює він.

— Навіщо? — запитально піднімаю брову.

Уже досить звикла до галасливої обстановки і музики, щоб розрізняти його голос на незначній відстані.

— Не знаю, — чесно відповідає він. — Але ти явно останнім часом зовсім не рада моїй компанії, так, Саш?

— Ася, — відводжу винуватий погляд у підлогу. Незручно почуваюся, виправляючи його раз за разом.

Що мені йому сказати? Що я сама зовсім не розумію, що зі мною відбувається?

— Хочеш втечемо звідси? — раптово пропонує Влас.

По тілу моментально пробігає тисяча мурашок. Мені не подобається, що моє тіло саме так реагує на нього...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍