Ольга Джокер - Не рідні, Ольга Джокер

*** 
 
 - У мене мозок кипить від великої кількості інформації! - скаржиться однокурсниця, як тільки ми виходимо з аудиторії. 
 
 - Складно, але цікаво, - роблю висновок я. 
 
 - Мені дуже сподобалася анатомія. А ще наш однокурсник Назар Болотов. Він був чудовий. 
 
Я сміюся і жартівливо штовхаю Машку в плече. Він мені також сподобався. Назар. Гарний хлопець і дуже розумний. У нього вся родина - кваліфіковані лікарі. Мати, батько, бабуся і дідусь. Останній - відомий професор, викладає в нашому вузі. 
 
 - Підемо в їдальню посидимо? - пропонує Маша. - Зголодніла я щось... 
 
Ми з однокурсницею познайомилися ще влітку, коли подавали документи для вступу. Виявилося, обидві хочемо вивчати педіатрію. Обмінялися номерами телефонів, багато базікали і переписувалися. 
 
Маша неодноразово залишалася ночувати в будинку Володимира Степановича, коли прилітала з Казані. В общагу на той момент її не поселили, а знімати готель занадто дорого. Мені не важко було постелити їй в гостьовій кімнаті. Все одно цілими днями я перебувала в будинку одна. Просто батьки Машки, щоб оплатити навчання в вузі, продали машину, тому з грошима в їхній родині було туго. 
 
В їдальні зайняті всі столики, крім одного. Я купую чай і тістечко, Машка бере собі порцію супу і вареників. 
 
 - Бачиш того хлопця за крайнім столом? -  вимовляє однокурсниця, відкушуючи часникову пампушку. 
 
 - Білявого? 
 
 - Угу. Він вчора до мене клинці підбивав. Типу я в його смаку, і він любить повненьких. Краще плисти по хвилях, ніж битися об скелі. 
 
 - М-м, романтик. А ти що? 
 
 - А я нічого. Відшила. Мені не потрібен якийсь ніщеброд з гуртожитку. Я хочу залишитися в столиці, тому буду відповідати взаємністю виключно хлопцям зі столичною пропискою. 
 
 - При знайомстві паспорт просити будеш? - посміхаюся я. 
 
 - Можливо. Навіщо витрачати дорогоцінний час? 
 
Я зацікавлено розглядаю присутніх. Як новенька, студентка-першокурсниця, я веду себе трохи відсторонено і насторожено. Сподіваюся, що трохи освоюся і увіллюся в веселе студентське життя. Машка такі історії кумедні розповідає, що відбуваються в гуртожитку. Розумієш, що там ціла міні-держава зі своїми законами. Цікаво! 
 
 - Он, дивись хто йде! - киває Машка з набитим ротом. 
 
Переводжу погляд в бік входу і відчуваю, як пітніють долоні. Це Назар зі своїми друзями. Я давно його запримітила, бо він незвичайний. Гарний, харизматичний, веселий. Буває ж так, що трапляється любов з першого погляду? Коли серце прискорює удари, а пульс зашкалює. Коли в легенях стає мало повітря і кожен вдих дається з великими труднощами. Це воно? Те саме відчуття закоханості? Напевно, так... 
 
Назар переводить свій погляд на мене і, махнувши рукою, направляється до нашого столика. Ох, не може цього бути! 
 
 - До вас можна приєднатися, дівчатка? - запитує він, чарівно усміхаючись. 
 
 - Так, звичайно, - відповідаю Назару, насилу заспокоївшись після нахлинутого хвилювання. 
 
Хлопці сідають на вільні стільці і купують каву. 
 
Ми весело спілкуємося і проводимо час. З ними легко і немає ніякої скутості. Я часто поглядаю в сторону Назара, а він - в мою, через що на щоках кожен раз виступає рум'янець. Повинен же бути якийсь підступ? Щось відразливе? Назар сякається за столом і не відригує. Не колупає в носі і не лається матом. Чим більше часу я проводжу в його компанії, тим більше розумію, що він такий який є. Він ідеальний, чорт забирай... 
 
Ми виходимо на вулицю і розходимося хто куди. Маша йде до гуртожитку, а я на автобусну зупинку. Транспорт до котеджного селища ходить раз на годину, і я як раз встигаю на тригодинну маршрутку. 
 
 - Віта! Ві! Почекай! - гукає мене Назар. 
 
Обернувшись, помічаю, що він один. Посміхається, а потім затягується сигаретою. 
 
 - Мені здається, що Ві тобі більше підходить, ніж Віта. Можна я буду так тебе називати? 
 
 - Можна, звичайно, - відповідаю йому. 
 
 - Чудово. Ві, а ти хіба не в гуртожитку живеш? - запитує він. 
 
 - Ні, я в котеджному селищі. Тридцять п'ять кілометрів від міста. 
 
 - «Брістоль», чи що? 
 
 - Ні, «Лісові поляни». 

- Справді? - присвистує Назар. - Вау! Так я теж неподалік живу! Ти не поспішаєш? Ми могли б ... 
 
Не встигає Назар договорити фразу, як в моїй сумочці починає голосно грати телефон. Я прошу вибачення, дістаю мобільний. 
 
На екрані світиться номер Кирила Самсонова, і мій піднесений настрій миттю псується. Чому він дзвонить саме зараз? Ну чому? 
 
Втім, мені гріх скаржитися. Кирило, як і обіцяв, оплатив перший семестр мого навчання і щомісяця надсилає гроші на карту. Так багато, що я не встигаю витрачати навіть десяту частину. 
 
Наше спілкування обмежується короткими повідомленнями або дзвінками. Як я зрозуміла, Кирило в тривалому відрядженні, тому не приїжджає в будинок свого батька і не контролює мене. І це прекрасно. Якщо так піде і далі, то роки навчання пролетять майже непомітно. 
 
 - Слухаю, - відповідаю, знявши слухавку, і з надією дивлюся на хлопця, який мені шалено подобається. 

Тільки б не пішов ... Назар хотів щось запропонувати. Запитав, чи не поспішаю я? Ми могли б ... Що? Що він мав на увазі? Прогулятися? Або де-небудь посидіти? 
 
 - Гроші на рахунок надійшли? - без слова вітання вимовляє Кирило. 
 
Нічого дивного, я майже звикла. Це нормальне спілкування для грубого солдафона. 
 
 - Так. Надійшли. Спасибі тобі. 
 
 - Як справи? 
 
 - Все добре, Кирило. А твої? 
 
Я кажу роздратовано, бо Назар, запримітивши якихось дівчат, які радісно махали йому руками, відійшов від мене. Чорт... Тільки не це. Він повернеться? 
 
Мене не цікавить, як справи у Самсонова, справді. Вся справа в тому, що мене, на відміну від нього, мама вчила елементарним правилам ввічливості. 
 
 - Ти кудись поспішаєш, мала? - питає Кирило, змінивши грубий тон на поблажливий. 
 
 - Взагалі-то так. Я спілкувалася з хлопцем, який мені подобається, але через твій дзвінок йому стало нудно зі мною, і він відійшов до інших дівчат. 
 
 - Тоді він не вартий твоєї уваги.