Хелена Хайд - Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд

Але просто так взяти і забути про горезвісний лист ніяк не виходило. Тому залишивши його на журнальному столику у вітальні, я раз у раз ходила навколо нього, наче лисиця навколо шматка сиру… поки під моїми ногами, тихенько пискнувши, не пробігла миша! Та не проста, а з отруйно-зеленими очима, що світилися.

Поборовши першу хвилю стандартного «А-А-А-А-А!» від виду гризуна, я придивилася до сірої грудочки уважніше і зрозуміла, що зелені оченята мені не привиділись. Що означало цілком очевидну, але від цього не менш неприємну істину: Клавік знову щось підняв із мертвих. І цього разу калібр з таргана підвищився до дрібного ссавця, причому ссавця виняткової бридотності.

Що найгірше, якщо зловити банкою таргана я ще могла, то миша то вже складніше. Тільки як бути? Прийди той листоноша трохи пізніше — можна було б його підбити на цю справу, але, на жаль, не пощастило. Тільки залишати зомбі-мишу бігати по квартирі до приходу чоловіка теж не варіант.

Може, завести кішку?

А Клавік тим часом продовжував підвивати в сусідній кімнаті, щиро обурений, що його обурення ігнорувалося.

Поборовши нервове посмикування правого ока, я все ж таки забігла в спальню і схопила дитину на руки (чим він, судячи з радісної посмішки, був більш ніж задоволений). А потім, намагаючись не прислухатися до шурхотіння, що доносилося з вітальні, вискочила з квартири і зачинила за собою двері так, ніби за ними була брама пекла, крізь які я дивом встигла проскочити, вислизнувши з лап злісних демонів. І не зволікаючи, забарабанила у двері Діни… забарабанила тихенько, щоб якщо Борька спить — не розбудити його.

— Ти мишей боїшся? — одразу ж спитала я, щойно відчинилися двері.

— На не дуже, — несміливо протягла подруга. Судячи з її вільних рук і тиші в квартирі, синочок все ж таки спав. — А що таке?

Почувши у відповідь, що таке, Діна ненадовго заклякла. Після чого, тяжко зітхнувши, взяла з полички банку і зі стоїчним виразом обличчя вирушила до моєї квартири, залишивши мене з Клавіком у себе на випадок, якщо Боря прокинеться. Повернулась вона приблизно через півгодини: спітніла, розпатлана, з дикими очима і тремтячими руками. У яких, незважаючи ні на що, тремтіла щільно закрита банка з триклятою нежиттю.

Видихнувши, ми залишили мерзенну тварюку на тумбі в передпокої, а самі пішли на кухню заслужено випити по чашці чаю з печивком.

— Який у тебе синочок, одначе, талановитий, — похитала головою сусідка, сумно беручи з вазочки черговий смаколик.

— От не кажи, сама шокована, — зітхнула я у відповідь.

— А що твій на це сказав?

— Щоб не морочила собі і йому цим голову, бо то був одиничний випадок, і підняти щось більше за муху чи таргана двомісячна дитина ну ніяк не зможе.

— Тільки ось, як я дивлюся, зміг, — замислилася Діна. — Якщо тільки той тарган не був дуже величезним, щоб перевершувати за розміром мишу. Тоді так, піднята сьогодні тварина не більша за попередню, і хвилюватися нема про що.

— Отож, — буркнула я. — Але бігти до нього на роботу з банкою вже не буду. Сам скоро має прийти... якщо його ніщо не затримає. Наприклад, якась підозріла цицькаста дівка. До речі, ніхто з твоїх знайомих її таки не знає?

— Ніт, — похитала головою подруга. — Кого розпитувала — ніхто таку не зустрічав. Місто ж не маленьке, і людей тут повно. Але в мене знайомих не дуже багато, та й ті в межах мікрорайону. Хоча з ким говорила — пообіцяли вже своїх знайомих розпитати. Може допоможе.

— Сподіваюся, — сумно промовила я, роблячи черговий ковток чаю... разом з яким Клавік, що лежав у мене на руках, буквально синхронно, з серйозним виразом обличчя, видав тривалий звук, який свідчив про те, що підгузок йому вже пора міняти. — Гаразд, побігла я, поки обурюватись не почав.

— Давай. І не бери в голову зайвого, все буде гаразд! — підбадьорливо посміхнулася Діна, проводжаючи мене до дверей.

Витративши кілька хвилин на те, щоб викинути старий підгузок, відмити маленьку дитячу дупцю змоченою м'якою ганчіркою і, намазавши кремом, загорнути у свіжий... я тяжко закотила очі. Тому що буквально одразу синуля вирішив, що його дупі ще є що сказати! В результаті, процедуру довелося повторювати. Причому коли я вже збиралася одягати новий підгузок, Клавік раптово зібрався сходити до туалету ще й по-маленькому! Результатом стало зрошення мого одягу, стіни, біля якої стояв пеленальний столик, постеленого на столику пелюшки та самого Клавіка.

Подумки відчайдушно заволавши, я вирушила на третє коло цих веселих гірок, відмиваючи синочка, міняючи пелюшки на столику і нарешті застібаючи новий підгузок. Після чого переодягнула його в чистий бавовняний комбінезон і, зітхнувши з полегшенням, впала на крісло, вручивши дитині, що зголодніла, його вірний «молокозавод».

І саме ближче до кінця годування вхідні двері відчинилися, впускаючи в квартиру Аркадія.

— Я вдома, — мляво кинув він, перевзуючись у свої улюблені оксамитові капці — залишки колишньої розкоші, які лорд Фрост встиг прихопити зі свого маєтку, перш ніж його замкнули, викинувши його звідти стусаном.

— Привіт, — втомлено відповіла я. І, не гаючи часу, повідомила: — А у Клавіка сьогодні нове дитяче досягнення.

— Яке ж? — з цікавістю спитав чоловік. — Він що, почав «агукати»?