Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

мабуть, призвели невдачі на шляху університетської кар’єри. Молодий науковець відмінно закінчив свої студії, проте не був популярним у консервативному середовищі Оксфорда, і наче в помсту за брак сприйняття став політичним enfant terrible[6].

Далебі Еванс виразно чинив на зло власній родині, проте його починання сповнені сенсу, розмаху й послідовності. Він відважно кидається в гущу балканських проблем (його навіть арештували були за звинуваченням у шпигунстві на користь Росії), пише книжку про Боснію та Герцеговину, яку розсилає видатним політикам, а в 1877 році стає спеціальним кореспондентом на Балканах чудового й впливового видання «Manchester Guardian» та оселяється в Рагузі (сучасний Дубровник).

Еванс — природжений журналіст, репортер із блискучим стилем, чимало разів він ризикує особистою безпекою, ангажуючись у справи утискуваних слов’ян, поглинутий пристрастю дати свідчення правді. Він невтомно долає гори й відлюдні місцини Чорногорії, перепливає річки, мандрує пішки й на конях, досягає повстанських штабів, із обуренням пише про жорстокості турків стосовно місцевого населення, а коли англійський консул оголошує, що його статті є витвором фантазії, посилає в «Guardian» докладний список спалених сіл і прізвища жертв турецького терору.

У той період він одружується з дочкою свого приятеля, історика з Оксфорда, і купує в Дубровнику чудовий венеціанський будинок, який називається Каса Сан Лазаро. Це зовсім не означає відмови від публіцистично-політичної діяльності. Коли спалахує наступне повстання проти Австрії, Еванс залишається в контакті з повстанцями та з ентузіазмом піше про їхні перемоги. І тут чаша терпіння окупантів переповнилася. Австрійська влада заарештувала Еванса, і навесні 1881 року його змусили разом із дружиною покинути Далмацію. Родина задоволена, що він повертається до Англії. «Провчили його, тепер сидітиме вдома, сподіваюся», — пише один із його родичів.

Даремні сподівання. Бунтівничий Еванс не знаходив собі місця в традиційних рамках. Його дратує в офіційній університетській археології брак широких горизонтів, плаский культ класичного і тільки класичного мистецтва, а також схоластичні поділи. «Діється так, — кпив він в одному з листів, — наче існує окрема географія для островів і для континентів, або жодним чином не пов’язані між собою геологія дилювіальна та геологія алювіальна». Інтуїція вела його у правильному напрямку, однак треба було здобути матеріал фактів.

Тоді Еванс вирушає до Греції у серйозну наукову розвідку. В Афінах він відвідує великого Генріха Шлімана. Їх розділяє значна різниця у віці (близько 30 років) і слава. Німецький археолог уже має в минулому всі свої блискучі відкриття: Трою, Тіринс й Мікени; його молодший англійський колега є ще тільки дуже перспективним випускником знаменитого закладу — коли б він помер тоді, то пішов би на дно забуття разом зі своєю неперевіреною незгодою з актуальним станом знань про минуле.

Про що вони розмовляли? Можна собі уявити цю зустріч. Шліман, мабуть, розповідав про Гомера, Еванс слухав із повагою, але весь поглинутий огляданням мікенських предметів із золота та біжутерії й печаток, наближаючи ці скарби на відстань кількох сантиметрів до фатально короткозорих очей. Ці об’єкти здавна його захоплювали. Вони мають декоративні мотиви, далекі від грецьких класичних, які успішно набридли йому у школі. Вони породжують асоціації з Ассирією та Єгиптом. Одначе це, знову таки, інтуїція, естетичне враження. І можливо, як фізик чи астроном, котрі передчувають не відкритий ще елемент чи зірку, Еванс здогадується, вірить, припускає існування невідкритої цивілізації, яка поєднає культури Стародавнього Сходу та «грецьке диво» в узор зрозумілого виникання.

Важко сказати, чи зустріч зі Шліманом мала для Еванса переломне значення. Проте через багато років він згадуватиме свого попередника з шаною та симпатією: «Щось із романтичних переживань попередніх років пристало до його індивідуальності; в пам’яті у мене зосталося відчуття майже таємничості, коли я сидів навпроти того вбраного у чорне чоловіка, худого, з делікатною поставою та землистою шкірою, котрий носив пенсне особливої форми, крізь яке проникливо дивився вглиб землі».

Після повернення до Англії Еванса призначили доглядачем Ешмолінського музею, заснованого у XVII столітті в Оксфорді, що в ті часи перебував у жалюгідному стані — збірка предметів різної вартості, з багатьох епох і нерідко сумнівного походження. Він не припиняє інтенсивних наукових мандрівок, під час однієї з яких раптово помирає його кохана дружина Маргарет — вірний товариш обтяжливих наукових подорожей, відома в родині дотепними листами, де вона описувала щоденний побут «ловця минулого», як-от драматичне полювання на бліх у якомусь занедбаному балканському заїзді.

Навесні 1894 року Артур Еванс вперше ступив на острів своєї місії. Крит одразу припав йому до серця. Він знайшов тут усе, чим захоплювався в Далмації: мужній народ під турецькою окупацією, драматичний краєвид, пам’ятки та сліди довгої еллінської, римської, французької, венеціанської та турецької історії. Під цією барвистою мозаїкою багатьох культур Еванс сподівався знайти щось, чого досі ніхто не торкнувся.

Ще перед початком розкопок він занотував: «Золотий вік Криту лежить далеко, поза межами знаної нам історії», а далі речення, яке нам здається парадоксом: «Ніщо сильніше не вражає археолога, котрий досліджує релікти дуже далекого минулого, ніж коли він знаходить їх у місці, де об’єкти, які походять з тих історичних періодів, є порівняно рідкісними й неважливими».

Чергове повернення до Англії і в березні 1899 року мандрівка на Крит, цього разу вже з конкретною метою розпочати розкопки. Їх троє: Еванс, Девід Джордж Гоґарт — молодший від Еванса, але більше від нього досвідчений у царині археологічних технік, і Данкен Мекензі — рудий шотландець, поліглот і фахівець у веденні щоденника археологічних робіт. Вони пливуть, мов аргонавти на зустріч із однією з найчудовіших пригод модерної гуманістики. На морі шаліє буря. Давно померлі мінойці боронять свої таємниці.

Негайно почалися роботи поблизу Кноса, на узгір’ї Кефала. І вже в перші дні очам археологів відкрився гігантський лабіринт будівлі.

Під датою 27.III.1899 року Еванс записує у своєму щоденнику: «Надзвичайне явище — ми не знайшли нічого грецького, нічого римського — крім, може, єдиного фрагмента чорної глазурі. Нас трохи піддурила геометрична кераміка VII століття до Р.Х., а також гробниці, відкриті поблизу центральної дороги […]. Розквіт Кноса варто датувати значно давніше.