Лев Толстой - Війна і мир

що ви хочете; але щоб довести вам, як я люблю вас і шаную пам'ять небіжчика батька вашого, я зроблю неможливе: сина вашого буде переведено до гвардії, ось вам моя рука. Задоволені ви? •

— Дорогий мій, ви благодійник! Я іншого й не чекала од вас; я знала, які ви добрі.

Він хотів піти від неї.

— Стривайте, два слова. Une fois passé aux gardes...2—Вона запнулася.— Ви в гарних взаєминах з Михайлом Іларіоиови-чем Кутузовим, рекомендуйте йому Бориса в ад'ютанти. Тоді б я була спокійна, і тоді б уже...

Князь Василь усміхнувся.

— Цього не обіцяю. Ви не знаєте, як обсідають Кутузова відтоді, як його призначено головнокомандуючим. Він мені сам казав, що всі московські панії змовилися віддати йому всіх своїх дітей в ад'ютанти.

— Ні, обіцяйте, я не пущу вас, любий благодійнику мій.

— Папа,— знову тим самим тоном повторила красуня,— ми спізнимося.

— Ну, au revoir3, прощавайте. Бачите?

— То завтра ви доповісте государеві?

— Неодмінно, а Кутузову — не обіцяю.

— Ні, обіцяйте, обіцяйте, Basile4,— сказала вслід йому Анна Михайлівна з усмішкою молодої кокетки, яка колись, мабуть,

1 Будьте тим добрим, яким ви бували раніш,

2 Але коли його переведуть до гвардії... 8 до побачення,

4 Базіль,

була їй властива, а тепер так не пасувала до її виснаженого обличчя.

Вона, видно, забула свої роки і вживала, за звичкою, всіх старовинних жіночих засобів. Але тільки-но він вийшов, обличчя її знову прибрало того самого холодного, вдаваного виразу, що був на ньому раніш. Вона повернулася до гуртка, в якому віконт усе ще розповідав, і знову зробила вигляд, що слухає, чекаючи, коли .можна буде їхати, бо справа її була зроблена.

— Але як ви дивитесь на всю цю останню комедію du sacre de Milan?1— сказала Анна Павлівна,—Et la nouvelle comédie des peuples de Gênes et de Lucques, qui viennent présenter leurs voeux à M. Buonaparte. M. Buonaparte assis sur un trône, et exauçant les voeux des nations! Adorable! Non, mais c'est à en devenir folle! On dirait, que le monde entier a perdu la tête2.

Князь Андрій усміхнувся, дивлячись просто в обличчя Анні Павлівні.

— "Dieu me la donne, gare à qui la touche",—промовив він (слова Бонапарте, сказані при накладанні корони).—On dit qu'il a été très beau en prononçant ces paroles3,—додав він 1 ще раз повторив ці слова по-італійськи: "Dio mi la dona, guai a chl la tocca".

— J'espère enfin,—провадила далі Анна Павлівна,—que ça a été la goutte d'eau qui fera déborder le verre. Les souverains ne peuvent plus supporter cet homme, qui menace tout4.

— Les souverains? Je ne parle pas de la Russie,— сказав віконт чемно 1 безнадійно.— Les souverains, madame! Qu'ont ils fait pour Louis XVII, pour la reine, pour madame Elisabeth? Rien,— продовжував він, запалюючись.— Et .croyez-moi, ils subissent la punition pour leur trahison dis la cause des Bourbons. Les souverains? Ils envoient des ambassadeurs complimenter l'usurpateur5.

І він, презирливо зітхнувши, знову змінив положення. Князь Іполит, який довго дивився в лорнет на віконта, раптом при цих словах повернувся всім тілом до маленької княгині і, попросивши в неї голку, став показувати їй, малюючи голкою ца столі,

1 коронації в Мілані?

2 — І нова комедія: народи Генуї і Лукки висловлюють свої бажання добродієві Бонапарте. А добродій Бонапарте сидить на троні і здійснює бажання народів. О! цеі чудово! Ні, від цього можна збожеволіти.* Здається, що цілий світ втратив розум.

8 — "Бог дав мені корону. Горе тому, хто її зачепить".— Кажуть, він був дуже гарний, вимовляючи ці слова.

4 — Сподіваюсь, це була, нарешті, та крапля, що переповнить склянку. Государі не можуть більш терпіти цієї людини, яка загрожує всьому.

5 — Государі? Я не кажу про Росію. Государі! Але що вони зробили для Людовіка XVII, для королеви, для Єлизавети? Нічого. І, повірте мені, вони зазнають кари за свою зраду справи Бурбонів. Государі? Вони шлють послів вітати крадія престолу.

герб Конде. Він витлумачував їй цей герб з таким значущим виглядом, наче княгиня просила його про це.

— Bâton de gueules, engrêlé de gueules d'azur—maison Condé *,— казав він.

Княгиня, усміхаючись, слухала.

— Якщо Бонапарте ще рік пробуде на престолі Франції,— продовжував віконт почату розмову з виглядом людини, яка не слухає інших, а в справі, найкраще їй відомій, стежить лише за розвитком своїх думок,— то справи підуть занадто далеко. Інтригою, насильством, вигнаннями, стратами громадянство,— я маю на увазі хороше громадянство, французьке,— назавжди буде знищене, і тоді...

Він знизав плечима й розвів руками. П'єр хотів був сказати щось: розмова цікавила його, але Анна Павлівна, вартувавши його, перебила.

— Імператор Олександр,— сказала вона із смутком, з яким завжди говорила про імператорську родину,— заявив, що він полишить на самих французів обирати спосіб .правління. І я думаю, нема сумніву, що вся нація, звільнившись від узурпатора, кинеться в руки законного короля,— сказала Анна Павлівна, намагаючись бути люб'язною з емігрантом і роялістом.

— Це сумнівно,— сказав князь Андрій.— Monsieur le vicomte2 цілком правильно гадає, що справи зайшли вже занадто далеко. Я думаю, що трудно буде повернутись до минулого.

— Як я чув,— червоніючи, знову втрутився в розмову П'єр,— майже все дворянство перейшло вже на бік Бонапарта.

— Це кажуть бонапартисти,— сказав віконт, не дивлячись на П'єра.— Тепер трудно взнати громадську думку Франції.

— Buonaparte Га dit3,— сказав князь Андрій з усмішкою. (Видно було, що віконт йому не подобався і що він, хоч і не дивився на нього, проти нього спрямовував свої слова).

— "Je leur ai montré le chemin de la gloire,— сказав він по